ПЕРІОД ГЕТТО ОКУПАЦІЯ І ЗНИЩЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРОМАДИ 1. Перші дні     22 червня 1941 року між Німеччиною і Радянським Союзом вибухла війна. Це був вихідний день, чудовий день раннього літа. Повітряні нальоти на Сканилівський аеропорт почалися ще вночі. У той час моя доня захворіла коклюшем, і ми відправили її разом із її улюбленою тіткою в Оброшин, другу залізничну станцію від Львова. Повітря оброшинських лісів швидко зробило свою справу, і важкий кашель припинився. Але в цю неділю мене охопив розпач. Я не знав, що робити. Як забрати дочку з Оброшина? І я вирішив піти туди пішки. У цій нелегкій подорожі до мене приєднався мій тесть, який дуже любив свою першу онучку. Щоб обминути Скнилів, який нещадно бомбували німецькі літаки, ми пішли кружним шляхом. Нам довелося докласти чимало зусиль, але вже надвечір, зазнаючи величезного ризику, ми повернулися з дівчинкою до Львова. Наступного тижня ми переселилися в пивницю.     Німецькі літаки щодня бомбили місто. Радянські війська змушені були відступити, і 1 липня 1941 року німці увійшли до Львова. Євреїв охопив жах. Ми були добре інформовані про те, що відбувалося в усіх великих польських містах, про ті страшні погроми, які чинили німці незабаром після того, як займали місто. Але те, що вони зробили у Львові, не могла   б  намалювати навіть сама неприборкана уява. Ніхто не міг уявити, наскільки страхітливою виявиться руїна і наскільки повно буде винищене єврейське населення.     В час між двома війнами Львів був великим польським містом, в якому мешкала значна кількість євреїв і українців. Із середини вересня 1939 року і по червень 1941, коли Німеччина напала на Радянський Союз і почалася велика війна, Львів входив у ту частину польської території, що була анексована Радянським Союзом.     На час німецької окупації у Львові мешкали близько 135 тисяч євреїв. Серед них було багато втікачів, які, шукаючи порятунку від німців, що наступали, утекли з Польщі (котра стала німецькою провінцією) ще у вересні 1939 року. До того ж, єврейське населення міста значно збільшилося за рахунок великої кількості євреїв, які під час радянської влади переселилися сюди з різних районних міст. Ніколи до цього у Львові не було такої кількості євреїв. Така висока концентрація єврейського населення не могла не викликати роздратування німців.     Усе почалося вранці у вівторок, 2 липня. Радянські війська, що відступили, залишили три в'язниці, переповнені в'язнями: так звані "Бригідки", в'язницю на вулиці Казимира* (нині вул. Городоцька), в'язницю колишнього головного поліцейського управління на вул. Лонцького* (нині вул. Брюллова) і в'язницю колишнього військового штабу на вул. Замарстинівській. Ув'язненими у цих тюрмах були переважно кримінальні злочинці, але були також політичні в'язні зі Львівської області. Багатьох було страчено й закопано на внутрішньому подвір'ї в'язниці. Німці широко розкрили двері в'язниць і випустили тих в'язнів, які залишились живими.     Гестапо вирішило використати звільнення ув'язнених із метою пропаганди. Для цього євреїв примусили рити могили в присутності спеціальної комісії, все, що вони робили, фотографувалося, внаслідок чого німецька пропаганда одержала першокласний матеріал. Вони могли сказати усьому світові: "Дивіться на євреїв-більшовиків, на убивць, яких ми впіймали на місці злочину. Подивіться на їх нещасні, ні в чому не повинні жертви!"     Після цього німці немов би зірвалися з ланцюга. Вони хапали євреїв у будинках і на вулицях і відправляли на роботи у в'язницях. У цьому їм від щирого серця допомагали українці й поляки з тільки-но створеної української поліції. Робота була завершена протягом трьох, можливо, чотирьох днів. Щоранку збирали більше тисячі євреїв і розподіляли їх між трьома в'язницями. Декілька сотень одразу ж призначили до роботи, примусивши розбивати цементні перекриття і витягувати трупи. Інших євреїв зганяли на невеличке в'язничне подвір'я або в якусь камеру й відразу розстрілювали. Але й "щасливчики", яким було доручено розкривати могили, не повернулися додому. Тих, хто втрачав свідомість від смороду з розритих могил, піднімали й одразу розстрілювали. У Бригідках були випадки інфекційного зараження. Натягнувши протигази, німецькі наглядачі, офіцери та солдати, шастали між працюючими євреями, глузуючи з них і репетуючи про "справедливу відплату". Цей жахливий спектакль спостерігали величезні юрби "арійських" жителів Львова. Площа перед в'язницею, тюремне подвір'я й коридори були заповнені людьми, які спостерігали за тим, що відбувається із задоволенням і неприхованою зловтіхою. Час від часу можна було почути істеричний голос: "Розстріляйте цих убивць!". То там, то тут піднімалася рука, що допомагала німцю бити євреїв.     У перші дні окупації у Львівських в'язницях загинуло більше трьох тисяч євреїв. Серед них був один із найбільш відомих і шанованих рабинів Львова, д-р Йєхезкель Левін, і його брат, ребе з Ряшова, Аарон Левін.     Історія загибелі ребе Й. Левіна збентежує. З прибуттям німців Львів перетворився на арену бешкетів, що коїлися українцями. З районних міст приходили звістки про їхні виступи проти євреїв, які наводили жах. Ребе Левін вирішив звернутися до українського митрополита, архієпископа Андрея Шептицького, який мав репутацію друга євреїв і який ніколи не приховував свого позитивного ставлення до юдаїзму. Вранці 2 липня, у супроводі двох представників єврейської громади, ребе Левін рушив до Гори Юра. Митрополит відразу ж його прийняв і пообіцяв написати послання із закликом до українців не брати участі у вбивствах і пограбуваннях. Але при цьому він визнав, що ніяк не може вплинути на те, що чинять німці.     Коли вони відходили, архієпископ запропонував ребе Левіну залишитися на деякий час у нього в резиденції, бо він чув, що на вулицях небезпечно. У резиденції митрополита тоді був ще один єврей, ребе Лілієнфельд із Підгайців, старий друг родини Шептицьких. Ребе Левін подякував архієпископові, проте його пропозиції не прийняв. Біля брами на нього чекав священик, щоб супроводжувати до квартири, що знаходилася на вул. Коллонтая 3. Коли вони минули кафе "Варшава", ребе Левін відмовився від подальшого супроводу і розлучився з панотцем. Біля воріт свого будинку він зустрів знайому єврейську жінку, що жила в тому ж будинку (на той час жінок ще не переслідували). Вона розповіла йому, що в його помешканні українські поліцаї, які зганяють євреїв на роботу в Бригідки. Вона запропонувала рабину піти до її помешкання, де вона сховає його разом із своїм чоловіком у безпечному укритті, яке вони там побудували. З незрозумілою завзятістю ребе Левін відкинув і цю пропозицію і почав підніматися по сходах, що вели до його квартири. Коли ж він наблизився до дверей, звідти вийшли два українських поліцаї та забрали його із собою. Більше він не повернувся. Його старший син, який був забраний у Бригідки раніше, повернувся додому ввечері. Він розповів, що о 10 чи 11 годині ранку його батька привели на тюремне подвір'я. Це був останній раз, коли він бачив його живим.* _____________________________________________     *От дві розповіді про долю ребе Левіна. Першу наводить у своїй книзі "На краю безодні пекла", опублікованій в Єрусалимі в 1957 році (івритом), Еліяху Джонас, який бачив на власні очі: "Група євреїв стояла обличчям до стіни, з іншого боку, подвір'я. "Хто вони?" - запитав я у тих, хто стояв поруч зі мною. Мені розповіли, що це видатні особи Львівської єврейської громади: громадські діячі, інтелігенція, шановані лідери, тощо. Натовп, що бешкетує, повитягав їх із їхніх будинків і привів сюди. Німці тримають їх окремою групою. Вони так і простояли весь день, обличчям до стіни. І тільки ввечері їх раптом перевели до нас.     У цій групі був рав Левін, рабин Львівської громади, брат добре відомого ребе Левіна з Ряшова. Я пам'ятаю його дуже добре. Це був середній на зріст чоловік, його шляхетне обличчя прикрашала невеличка борідка. Коли він опинився серед нас і побачив опухлі обличчя і брудний, заплямований кров'ю одяг, спокій покинув його. Він стояв поруч зі мною. На мені був літній одяг і рукава сорочки були закачані. Він стиснув мою руку, начебто прохаючи про поміч або сподіваючись одержати підтримку. Раптом до нього підійшли кілька німців і один із них гаркнув: "Виведіть цього бородатого!" Раніше, ніж ми встигли зрозуміти зміст його слів, два солдати схопили рабина за руки, а третій почав рвати його бороду, ніби вискубуючи пір'я зарізаної курки. Декілька секунд ребе тримав себе в руках, потім почав кричати. Коли вони стали його катувати, він продовжував із неймовірною силою стискати мою руку - я  б  не зміг розтиснути його хватку. Та я й не намагався. Я відчував, що якимось чином допомагаю йому. Він продовжував кричати. Потім його коліна стали слабкими, він опустився на землю, замовчав і відпустив мою руку.     У цей момент я змішався з людьми, які оточували мене, і почав прокладати собі шлях через юрбу. Якась внутрішня сила штовхала мене вперед. Я продовжував іти і мене, начебто уві сні, увесь час переслідував голос ребе, поки я не опинився в порожньому продимленому коридорі. Підійшовши до заґратованого вікна, я потягнув один із прутів і побачив, що він піддається. На моє обличчя посипалися шматки штукатурки. Зачекавши якусь мить, я вистрибнув із вікна, не надто замислюючись над тим, що зі мною буде далі".     Другий опис загибелі ребе Левіна наводить його син Іцхак у своїй книзі "Я прийшов в Ізраїль із Спеції (табір в Італії)" (іврит), Тель-Авів, 1947 р.     "За час бешкетів, що коїлися у місті, Бригідки перетворилися на купу тліючих руїн. І тільки пивниці в'язниці, куди за радянської влади звалили тисячі трупів, а потім зацементували усі входи й виходи, лишалися недоторканими. Коли пивниці відчинили, з них став здійматися нестерпний сморід. Під сонячними променями він узагалі став задушливим. До чого ж нестерпним є сморід людської плоті, що розкладається! Наглядачі, які не могли його витримати, надягали протигази. Вони розділили нас на дві групи. Члени однієї групи займалися тим, що пробивали зацементовані отвори. Члени іншої - за допомогою мотузок витягали трупи з пивниці і складали їх на подвір'ї. Тіла були покриті гноєм і часто від якого-небудь із цих тіл відокремлювалася рука або нога. Обличчя були страшенно спотворені, на них усе ще можна було бачити конвульсії смерті. На деяких трупах була відсутня шкіра. Робота була жахливою, а злостивість німецьких наглядачів робила її жахливішою у тисячу разів. То зліва, то справа на нас сипалися удари кованих чобіт, залізних прутів і палиць, яких завдавали нам гестапівці, німецькі солдати й українські поліцаї. Того, хто падав під цими ударами, продовжували бити ногами по обличчю, грудях або животу, поки він не відходив у кращий світ. Я добре запам'ятав одного з таких українських поліцаїв, одягненого в традиційну вишивану сорочку й елегантну свитку. Він бив нас залізною палицею. З часом його удари ставали методичними і починали опускатися навіть на наші голови. Кожний удар виривав шматочок плоті з наших тіл. В когось цей поліцай вибивав очі, іншим відривав вуха. Коли його палиця зламалася, він, не довго думаючи, схопив із вогнища недогарок, і вдарив ним мого сусіда по голові. З розтрощеного черепа бризнув мозок, краплі впали на моє обличчя й одяг. Нещасний одразу ж сконав. Тяжко дихаючи, убивця повернувся до стіни, щоб трохи перепочити. Вигляд його хижого обличчя, червоних очей і роздутих жил був страшним і викликав відразу.     Тим часом поліцаї привели юрбу нових жертв. Серед них були мій шкільний приятель Генріх Цисман, його батько й брат. Брата Генріха поставили до стіни, і його голова відразу була зрешечена кулями. Після цього його батькові й брату наказали віднести тіло і кинути на купу тіл убитих євреїв, що вже здіймалася обабіч. Потім батька із сином розділили і Генріха одразу розстріляли. Він тільки встиг крикнути батькові "Прощавай!" Побачивши смерть обох синів, батько збожеволів. У розпачі він розпочав вити. Врешті решт, він виявився єдиним, хто вийшов із Бригiдок, щоб потім майже рік повільно вмирати в гетто.     Була десята година, коли я раптом побачив свого батька. Його підганяли два німці ударами кованих чобіт. Блідий, як примара, вдягнений, як личить його сану, він ішов на смерть. Я не в змозі описати, який розпач охопив мене, - розпач дитини, що безпорадно дивиться, як убивають її батька. Я почав рвати на собі волосся й одяг. Потім щось у мене всередині зламалося і я немов би заціпенів. Я просто продовжував пильно спостерігати, що відбувається. Коли мій батько проходив повз групи євреїв, він читав молитву, і я почув його гучний голос: "Шма Ісраель! (Слухай, Ізраїль!)" У цей момент німці почали стріляти в той бік. Усі, хто виносив трупи з пивниць, чули його молитву, молитву всіх замучених і безневинних, усіх, хто загинув від рук злочинців. Вони приєдналися до нього і відразу шум і гуркіт пострілів заглушили потужні звуки "Шма Ісраель!" Погрози й удари не могли зупинити молитви, що наповнювала нас нелюдською силою. _____________________________________________     Місце, де розташована могила рабина Левіна, стало відоме лише в січні 1942 року. Два члени ради синагоги, д-р Рейс (на прізвисько "маленький" Рейс) і Шаргель, привели в рабинат двох свідків. Це були втікачі із Кракова, надійні люди, і ось, що вони розповіли:     "Із тих, хто працював у в'язниці, був відібраний ряд людей для поховання всіх євреїв, протягом дня убитих у Бригідках. Їх не били, просто наказали складати тіла євреїв до купи. Надвечір, коли робота була закінчена, цих євреїв замкнули в камері, а вночі, у суцільній темряві, їм було наказано залишити камеру і вивезти складені зовні трупи. У воріт стояла вантажівка. Після того, як трупи були завантажені, двоє чоловіків сіли поруч із водієм, щоб допомагати йому при похованні.     Перш, ніж вантажівка рушила, водій сказав: "Чи відомо вам, кого ми веземо в кузові? Саме вашого ребе". Він запалив кишеньковий ліхтарик і освітив ним обличчя вбитих. Вони одразу ж упізнали ребе Левіна: ця людина була добре відома мешканцям Львова. Чорний одяг священика, що був на ньому, коли він вийшов від архієпископа, був покритий плямами крові. Водій повів вантажівку в бік Голоско. На узліссі була копана величезна яма, де поховали тіла всіх загиблих". Свідки докладно описали місце, де знаходилася ця могила. Їхні свідчення записали ребе Ізраїль Лейб Волшерг, ребе д-р Кальман Хамейдес і автор. Ці відомості були передані до архіву Єврейського Суду, розташованого на вул. Бернштейна* (нині вул. Шолом-Алейхема), де перед цим знаходився Яд Харутим.     З вівторка до неділі я перебував у пивниці свого будинку на вул. Токаржевського* (нині вул. Городоцька). Пивниця була перегороджена нехитрою дерев'яною перегородкою, і німецькі посіпаки, кілька разів обходячи це місце, не помітили схованки. Крім мене, в пивниці були д-р Герман Пфепер, журналіст газети "Nowy Dziennik" (Нова газета), та науковий співробітник д-р Йєгошуа Тон із Кракова.     І сьогодні, хоча вже минув час, коли я згадую те, що відбувалося у Львові, моє серце тріпотить від жаху. Цинічно, жорстоко, холоднокровно німці проводили в життя свій план знищення євреїв. Вони планували ці дії подібно до військових операцій. З німецькою точністю вони розраховували кожний крок із точки зору стратегії - від перших звірств на територіях в'язниць і до остаточної ліквідації Львівського гетто. Усі заходи планувалися заздалегідь, щоб зломити євреїв фізично, морально й духовно і, діючи крок за кроком, довести їх до катастрофи.     Після подій у в'язницях установився період відносного спокою, який продовжувався декілька днів. Голод гнав євреїв із їхніх жител, і вони почали виходити на вулиці. Але як тільки вони там з'являлися, німці хапали чоловіків і жінок і відводили їх на вулицю Пельчинського* (нині вул. Девітовського). Тут знаходився величезний будинок, який Львівський муніципалітет збудував незадовго до війни для міської електростанції. На той час будинок використовувався для розміщення головного управління гестапо. За декілька кроків від нього знаходилася в'язниця на вул. Лонцького. Слова "Пельчинського" і "Лонцького" викликали жах у кожного єврея. Кожний тремтів від страху, коли їх чув.     Тільки лічені з тих нещасних, що туди потрапили, повернулися додому. Вражені й онімілі, вони, наче, були під гіпнозом. Людський розум не може усвідомити тих витончених катувань, яким піддавалися ці нещасні.     15 липня по всьому місту були розвішані на стінах будинків накази про "нарукавні пов'язки" (польською - opaska). Кожен єврей, включно католиків, чиїх єврейських предків можна було простежити до третього покоління, повинен був носити на правому рукаві "єврейську нарукавну пов'язку" - Зірку Давида, намальовану синьою фарбою на клаптику білої тканини. З цього моменту на кожному євреї повинний був стояти цей пізнавальний знак. Нарукавна пов'язка відокремлювала тих, хто її носив, від усіх інших, немов би це були не люди, а тварини, і кожний бажаючий міг безкарно їх бити або вбивати. У віддалених містах проклін нарукавної пов'язки було легше винести. Там єврейське населення швидко до них пристосувалося. Схоплений без пов'язки єврей просто сплачував штраф. Стан справ у Львові був значно серйознішим. Головні вулиці завжди були повні військових, крім того, все місто аж кишіло поліцаями Шупо (Schutz-Polizei - шуц-поліцаї). Хто з них міг проґавити можливість ударити єврея з його провокуючою пов'язкою? Якось я спостерігав із вікна за шупо, що стояв на перехресті Токаржевського* (нині вул.Городоцька ) й Бема* (нині вул.Я. Мудрого). Від нудьги він завдавав ударів своїм гумовим кийком кожному єврею, який проходив повз нього будь-якою з цих вулиць. Його метод полягав у наступному: якщо перехожий єврей його не привітав, він говорив йому: "Чому ти зі мною не здоровкаєшся, собако?" Якщо ж єврей привітав його, він говорив: "Чому ти зі мною здоровкаєшся, собако?", - потім зривав із нього капелюха і вдаряв кийком, залишаючи кривавий слід. Я стояв біля вікна і спостерігав. Ця моторошна втіха продовжувалася близько двох годин. За цей час навколо шупо зібралася юрба любителів видовищ. Марно я намагався виявити на їхніх обличчях сліди співчуття. Кожний висловлював задоволення, на обличчі кожного спостерігача з'являлася зловтішна усмішка. О шостій годині вечора йому на зміну прийшов інший шупо. Він гордо показав своєму спадкоємцю купу капелюхів перед собою - "трофеї", здобуті ним після полудня.     Проте повернутися додому із закривавленою головою було ніщо в порівнянні з тим, що траплялося з євреєм, упійманим без нарукавної пов'язки. Ця людина додому вже не поверталася. У жодному іншому місці відсутність пов'язки не була таким лихом, як у Львові. Люди тремтіли від страху, намагаючись весь час пам'ятати про необхідність надягти пов'язку. Про силу цього страху можна судити з написаних великими літерами нагадувань, що їх вивішували на внутрішній стороні вхідних дверей кожної квартири, німецькою та польською мовами: "Пам'ятай про нарукавну пов'язку!" Люди пришивали їх до кожної зміни одягу, щоб переодягаючись, не забути перенести на новий одяг. У своїй наївності вони вірили, що німці будуть вишукувати тільки євреїв без пов'язок. Тоді ми ще не знали, що пов'язки - це тільки початок.     Усе літо щодня здійснювалося "займання на роботи". Щоранку німці забирали сотні євреїв для виконання найрізноманітніших завдань. Робота була непродуктивною, неспланованою і неорганізованою. Вона мала одну ціль - пригноблювати й мучити євреїв, перетворюючи їх на рабів.     Якось мене захопили біля мого будинку і повели на роботи на вул. Городоцьку. Тут колись знаходилася велика дерев'яна будівля для схову різноманітних військових запасів. Під час нальотів її зрівняли із землею. На місці, де вона стояла, було повно обвуглених дерев, обгорілого заліза й цвяхів. Декілька молодих українських поліцаїв привели сюди на роботи шістьох євреїв. Подивившись на годинник, один із них оголосив: "Місце повинно бути очищене за дві години. Горе тому, хто скористається лопатою або хоча  б  шматком заліза". Це було в спекотний літній день, сонце нещадно палило наші голови. Мені здавалося, що в нас немає ніяких шансів очистити це місце голими руками. Але, як виявилося, людська істота міцніша за залізо. Через дві години місце було чистим. Поліцаї, із свого боку, дотримували слова: той, хто намагався скористатися шматком заліза, негайно одержував удар чоботом. Один із них сказав: "Не варто бруднити руки, коли  б'єш  жида - жидів треба бити ногами".     Потім настали так звані "петлюрівські дні". 28 липня була річниця смерті Семена Петлюри, отамана відомої Української армії. Ця людина була убита Шварцбардтом, українським євреєм, який розстріляв його, щоб помститися за всі його дії, спрямовані проти євреїв.     Перед тим як розповідати про події "петлюрівських днів", я хочу трохи зупинитися на взаємовідносинах між євреями та українцями взагалі. Глибина й сталість ненависті українського народу до євреїв воістину гідні подиву. Протягом усієї історії національного руху українського народу, під час будь-якого заколоту, чи то він був проти Росії, чи то проти Польщі, завжди проливалася єврейська кров та учинялись єврейські погроми.     З часів повстання Богдана Хмельницького, кривавого періоду, відомого в нашій історії як страхіття [16]48 - [16]49 років, минуло майже три сторіччя, але характер відносин між двома народами не змінився. У 1918 році, саме в дні пам'яті Хмельницького, загони Петлюри вривалися в єврейські містечка України й учиняли криваву бійню. Те ж саме відбулося влітку 1941-го. Як тільки Радянська Армія змушена була залишити Східну Галичину, селяни стали нападати на невеличкі єврейські селища і вбивати євреїв із невимовною жорстокістю. Звичайно, кожна така банда мала в своєму складі двох-трьох німців, які використовували і всіляко підбурювали сліпу ненависть селян до євреїв. Переді мною лист моєї 86-літньої матері, якого я одержав наприкінці червня 1941 року зі свого рідного містечка Гримайлова. Вона писала, що три її сини, мої брати, а також її 18-літній онук загинули і гідні Кіддуш Га-Шем (прилічення до образу тих, хто віддав життя за віру). Зокрема, вона писала: "Я не можу цього зрозуміти. Бог послав мені таке довге життя тільки для того, щоб мої старі очі побачили, як мої діти захлинаються власною кров'ю? Адже це були ті ж селяни, що звичайно заходили до нас, часто залишалися ночувати, дуже приятелювали з моїми дітьми, а тепер ці ж люди забрали моїх синів і немилосердно убили їх. У цей день розстріляли майже всіх чоловіків у містечку". Де шукати корені цієї моторошної, всепроникної ненависті?     На цих сторінках не місце для ретельного аналізу такого стану справ. У своїх мемуарах я збираюся описувати тільки голі факти. Я розповідаю те, що бачили мої очі. Проте декілька коментарів тут будуть цілком доречними.     Я не можу сказати, що євреям узагалі немає в чому дорікнути. Цілком можливо, що селяни затаїли злість на євреїв-землевласників, які, здаючи землі в оренду, як заставу брали ключа від церкви. Не один раз єврей-трактирник, напоївши селянина, обраховував чи обкрадав його. Не завжди гиря й міри, якими користувалися продавці-євреї у невеличких містах, були без вади. Але як можна покладати відповідальність на цілий народ за гріхи окремих землевласників або продавців? "Обраховування" продавцями-євреями, які здебільшого були бідні, як ніхто інший, не можуть слугувати підставою для погрому. Зрештою, в Україні торгували не тільки євреї, але й вірмени, які були християнами. Вони, подібно євреям, були чужоземцями, і мораль їхньої комерційної діяльності нічим не відрізнялася від єврейської. Чому ж тоді "народний гнів" ніколи не обертався проти них? Як би то не було, українці одержали, щонайменше, одну перемогу: вони значно поліпшили свої умови. Євреї-трактирники назавжди зникли, єврейські поселення було стерто з обличчя землі, а кістки їхніх мешканців було розкидано по Белжецю та інших таборах. Їхнє місце заступили українські трактирники та продавці. І вони у своїй комерційній діяльності дотримуються більш високого рівня моралі, ніж їхні єврейські попередники? Не схоже. З того, що мені відомо, можна зробити прямо протилежний висновок. Проти кого тепер спрямований "народний гнів"?     Проте, давши волю особистим образам, я  б  учинив гріх проти істини, як я її бачу, якби не відзначив, що значна частина української інтелігенції утримувалася від участі в подібних діях і навіть боролася проти грубих проявів антисемітизму з боку своїх співгромадян. Я віддаю данину поваги вищому українському духівництву, десяткам ченців, які наражалися на величезний ризик, рятуючи єврейських дітей. На жаль, повинен сказати, що вони були скоріше винятком, ніж правилом.     Схоже, на українських молодих людей не надто впливали Пасторські послання митрополита Андрея Шептицького, приклад ченців, які, ризикуючи життям, ховали єврейських дітей у своїх монастирях або приносили їжу нещасним євреям, що тікали з таборів. Їх більше зачаровувала націоналістична література, що зароджувалася, сповнена злісного антисемітизму.     Але повернімося до "петлюрівських днів". Навіть сьогодні я не міг би сказати, хто організував ці "дні", або, якщо бути точним, у кого народилася ця ідея. Чи то гестапо підказало "блискучу ідею" українській поліції, чи то українці самі прийшли до неї як до акта помсти за смерть Петлюри? Як би то не було, ранком 29 липня українські поліцаї стали вдиратися до єврейських домів, виводити з них молодих чоловіків і жінок і рядами відправляти їх на вулицю Лонцького. Ця операція продовжувалася цілий день, а також і наступного дня, доки в'язниця не була забита людьми. Навіть подвір'я було ущерть заповнене євреями. Лише купці вдалося вислизнути. Від того, що коїлося далі, волосся стає дибки. Ніякої їжі їм не давали. Час від часу туди вривалися українські поліцаї, били чобітьми, вигукуючи: "Це вам за нашого отамана Семена Петлюру!"     Після кожних таких відвідин залишалися пробиті голови, зламані ребра й кістки. Але це були квіточки. За кров Петлюри можна було помститися тільки кров'ю. І саме це й сталося. Після "днів Петлюри" додому не повернулися декілька тисяч євреїв, головним чином, інтелігенція. Де їх розстріляли і де поховали, так і залишилося таємницею, назавжди похованою разом із ними.