ПЕРІОД ГЕТТО
ОКУПАЦІЯ І ЗНИЩЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРОМАДИ

3. Примусова праця

    У серпні 1941 року були здійснені перші спроби створити табори примусової праці поблизу Львова. Нема що казати, вони були лише слабкою подобою створеного згодом Янівського табору. У порівнянні з ним це були дуже скромні заклади.
    Спочатку гестапо привласнило маєток у селі Сокільники, неподалік Львова. Згодом для роботи у цьому маєтку були привезені зі Львова євреї, переважно молоді люди. Єврейський відділ праці також послав велику кількість робітників. Коли наступного дня робітники не повернулися, службовці відділу запитали гестапівця, який прибув за новою партією робітників, що сталося з першою групою і чому вони не повернулися додому ночувати. Гестапівець не дав відповіді і сказав, що прийшов не для обговорення, а щоб одержати робітників.
    Згодом страшна таємниця стала ясною. З першої групи робітників жоден не повернувся, німці ставили їх на непосильні роботи, тоді розстрілювали і тіла ховали під парканом маєтку в спільних могилах. З другої партії розстріляли слабких. Міцних залишили. Німці були особливо зацікавлені зберегти кваліфікованих робітників, яких вони використовували для відбудови спалених будівель маєтку.
    Поступово село Сокільники перетворилося на трудовий табір. Немає сумніву, що він став лабораторією для створення страшних таборів праці, організованих з часом у Львові та на його околицях.
    Боротьба проти всього, що було священним для юдаїзму, була невід'ємною частиною більш широкої війни - війни проти самого єврейського народу. Як з давніх часів повелося серед християн, антиєврейські виступи супроводжувалися підпаленням синагог і спаскудженням священного посуду та інших релігійних приналежностей. Розробка плану боротьби здійснювалася гестапо з горезвісною німецькою старанністю і включала таку важливу складову, як спалення синагог.
    У серпні 1941 року, сонячного літнього дня, німці підпалили велику міську синагогу на вул. Буйній* (нині приєднана до вул. Варшавської). Була піддана вогню також нова велика синагога в районі Богданівки. Поки полум'я жерло будівлі, навколо них стояла охорона, щоб перешкоджати спробам пробратися усередину і щось врятувати. Пожежники були в стані готовності, щоб не допустити поширення полум'я на сусідні будинки.
    Видовище синагог, що палають, справляло жах. Стоячи на безпечній відстані, за пожежею спостерігали тисячі людей, хто байдуже, а хто і зловтішно посміхаючись. Євреї юрмилися на сусідніх вулицях. Ті, кому доводилось проходити цими вулицями, пробиралися крізь натовп, опустивши очі долу, як злодії, впіймані на гарячому.
    Наступного дня німці спалили Сикстутську синагогу на вул. Шейнохи* (нині вул. Банківська), де я був рабином із 1929 року. Німці хотіли також спалити кантора, Давида Пекера, який з родиною мешкав у прибудові на внутрішньому подвір'ї синагоги. Через декілька днів після цієї жахливої події кантор розповів мені свою історію.
    Якось ранком на його ґанку з'явилися три гестапівці і зажадали ключів від синагоги. Потім вони наказали йому відчинити двері синагоги. Увійшовши всередину, вони зірвали покров із Ковчега Завіту, накинули його йому на голову і веліли співати. Увесь час, поки він співав, гестапівці його били руками й ногами.
    Після того один із них вийняв із ранця мотузку. Усі троє накинулися на кантора, зв'язали йому руки і підвісили вниз головою на великому канделябрі над кафедрою. Потім почали розгойдувати його від стінки до стінки, доки він не втратив свідомість. Тоді вони, залишивши у вестибюлі каністру гасу, пішли і замкнули за собою двері.
    Його старший син, сховавшись у галереї для жінок, спостерігав за всім, що відбувалося. Тільки-но гестапівці пішли, він прожогом кинувся додому і розповів матері, що сталося. Мати з сином узяли драбину, спустилися з галереї в синагогу, перерізали мотузку, з великими труднощами привели батька до тями і перенесли його на перший поверх. Звідси вони привели його додому, скориставшись бічними дверима. Того   ж  дня всі троє покинули своє житло. Уночі німці підпалили синагогу.
    Кантор Пекер ненадовго пережив свою синагогу. Рівно через рік, у серпні 1942 року, він, разом із своєю сім'єю, був відправлений до Белжеця. Божевільний син, навіщо він врятував свого батька? Чи не краще було загинути в полум'ї, що пожирає синагогу, ніж скінчити свої дні в Белжеці?
    Натхненні діями німців, юрби львів'ян люто накинулися на синагоги, що залишилися. Вони захоплювали столи, лавки, лампи, зривали дахи і виймали віконні рами. Протягом тижня декілька синагог були зруйновані і перетворені на купу каменів. Серед інших юрба знищила чудо архітектури, синагогу Тури-Захав на вул. Бляхарській* (нині вул.І. Федорова), відому як "Золота Роза" - один з найчудовіших готичних будинків Львова, побудований італійським архітектором Паоло Романо в 1582 році.
    Невичерпна потреба в робочій силі змусила німецький уряд у самій Німеччині ввести трудову повинність, а у всіх окупованих країнах - примусову працю. Бездіяльність заборонялася законом. Ті, хто не служив в армії, повинні були працювати на заводах, вносячи свій внесок у військову економіку. Для цього були створені Бюро праці (Arbeitsamt), які ловили кожного в старанно розставлені тенета залізних правил і розпоряджень. Горе було людині, що відмовлялася працювати. Волок трудових законів змітав усіх громадян окупованих країн, що повинні були працювати на благо "Нової Європи". Цілі села зі Східної Галичини відправляли до Німеччини для роботи на заводах. Спочатку молоді українські селяни піддавалися на брехню та їхали до Німеччини добровільно. Вони тисячами приїжджали до Львова і, очікуючи на відправлення поїзда, чинили набіги на єврейські квартали, вважаючи це "героїчним" вчинком: "Ми ведемо чесну гру з євреями".
    Одного разу я мав можливість спостерігати таку групу, яка, зайнявши позицію під Замарстинівським мостом, очікувала на свої жертви. Збуджені, з урочистим, навіть святковим виразом обличчя, вони стояли тут, щоб учинити свою мерзотну справу, нібито від цього залежала доля України і незалежність Української держави. Коли ці "герої" йшли, на тротуарах залишалися калюжі крові.
    Усе частіше організовані урядовими Бюро праці облави стали змітати і євреїв, хоча само собою розумілося, що їх не заберуть на роботу до Німеччини, а будуть використовувати в самому Львові.
    На початку вересня, коли лінія фронту перемістилася далеко на схід від Львова, у Львові та його околицях почали розміщатися різноманітні німецькі військові установи, що обслуговували фронт. Їхні потреби в примусовій праці були безмежними. Крім того, у місті функціонували приватні німецькі компанії, що працювали на Вермахт. Вони теж шукали робочу силу.
    Щоб змусити євреїв брати участь у цій праці, спостерігати за робітниками і не допускати ухилення їх від трудової повинності, влада передала питання праці від відділу праці юденрату до управління, що називалося Arbeitsamt Lemberg-Judeinsatz. Спочатку ця установа знаходилося на вул. Замкненій, у помешканні, що раніше належало українській школі, потім переїхала до будинку школи біля Замарстинівського мосту.
    Arbeitsamt Lemberg-Judeinsatz очолював капітан Вебер, виродок і п'яниця, котрий цілий рік тероризував усіх євреїв взагалі і жителів Львівського гетто зокрема. Але в нього була одна добра якість: його можна було підкупити. А персонал Judeinsatz складався винятково з євреїв.
    Німецький Arbeitsamt розпочав з реєстрації всіх євреїв Львова у віці від 16 до 60 років. Кожен єврей зобов'язаний був надати посвідчення зі свого місця роботи. Юрисдикція цієї установи поширювалася на всіх, хто ще не знайшов місця роботи і, отже, підлягав посиланню в табори примусової праці, що почали функціонувати наприкінці вересня. Але так само таких людей могли направити на роботи в самому Львові.
    Кваліфікованих і досвідчених робітників використовували для роботи в різноманітних німецьких фірмах, де вони одержували робочу картку, яку Judeinsatz відновляв щомісяця. У ті дні кожний єврей мріяв про таку картку, на якій стояв підпис Вебера. Тоді ще німці ставилися з повагою до посвідчень, виданих юденратом, і прирівнювали їх до посвідчень німецьких фірм. Значно гірше було становище інших груп населення, наприклад, торговців або інтелігенції, що не могли знайти роботи. Виходило так, що після робочої реєстрації єврей, затриманий без робочої картки, залишався поза грою. Його легко могли відправити туди, відкіля ніхто не повертався.
    Вимога проходження робочої реєстрації призвела до розколу єврейської громади на дві категорії: робітників і неробітників - "корисних", яких можна було взяти на роботу, і "некорисних", на яких німецький Рейх навішував ярлик "антигромадських елементів". Озираючись назад, можна сказати, що такий поділ став основою пастки, яку нацистська держава наставила на полонених нею євреїв і котрої жодному з них не вдалося уникнути. Зашморг, накинутий німцями на шию кожного єврея, повільно стискався, доки з уст жертви не злітав останній подих. Поступово ті, хто виявився "некорисним", були ліквідовані. Потім настала черга корисних. Німеччина могла обійтися без допомоги єврейських фахівців.
    На той час німці не поспішали здійснювати свій план повністю. Вони задовольнилися тим, що заклали основи для знищення. Євреї хапалися за будь-яку можливість, щоб потрапити робітниками на німецькі заводи й фабрики. Комусь щастило отримати робочу картку, а отже, і роботу, підкупивши потрібну людину. Люди докладали нелюдських зусиль, витрачали безліч часу, щоб одержати підпис Вебера. Єврейські жінки, що ніколи раніше не займалися фізичною працею, благали взяти їх прибиральницями або пралями в німецькі будинки і не знаходили собі місця від радості, якщо їм щастило одержати на це дозвіл. Збулися слова пророка: "... і там ви продаватиметеся ворогам своїм за рабів та за невільниць, - та не буде покупця". (Повторення закону 28:68)