ПЕРІОД ГЕТТО ОКУПАЦІЯ І ЗНИЩЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРОМАДИ 7. Велика акція в серпні 1942 року: знищення Львівського гетто     Ми з колегою, д-ром Хамейдесом, вирішили звернутися до українського митрополита Андрея Шептицького, архієпископа греко-католицької церкви, із проханням надати нам притулок. У цьому не було нічого незвичного: неодноразово євреї знаходили захист у вищих служителів церкви, які часто виявляли розуміння їх трагічного становища.     З огляду на побажання відділу релігії, ми хотіли просити митрополита Шептицького сховати декілька сотень сувоїв Тори, що залишалися в пивниці будинку на вул. Бернштейна, 12. До цього прохання ми збиралися приєднати особисте прохання - надати нам на час акції притулок у його резиденції. Митрополит користувався славою найсправедливішої людини, і ми сподівалися, що він нам не відмовить.     Через українського священика, д-ра Гаврила Костельника, із яким ми поприятелювали за довгі роки моєї викладацької роботи у Львові, я попросив митрополита про зустріч. Наступного дня ми вирушили на площу Юра, де знаходився палац митрополита.     Нам відчинив двері чернець, попереджений про час нашого приходу, і супроводив нас до великої зали на першому поверсі палацу. Стіни палацу на горі Юра справили на мене дивне враження. Мені здалося, що я раптом виринув із бурхливих морських хвиль, які змітають все на своєму шляху, і опинився на спокійному, мирному острові, де кожне дерево, кожна травинка, кожна квітка з подивом запитують: "Невже на морі і справді вирує шторм?" Тиша в цих стінах була настільки повною, що було чутно, як   б'ються  наші серця. Після дикої знервованості й галасу гетто здавалося, що ми потрапили на іншу планету.     Сам митрополит справив ще сильніше враження. Це був поважний 86-літній старець із довгою білою бородою, уже десять років прикутий до свого крісла-каталки, із якого він не міг підвестися без сторонньої помочі. Але його добрі, глибоко посаджені очі, що дивилися на вас поверх окулярів, здавалося, обіцяли, що їхній господар зробить для вас усе можливе: турбота про ближнього була змістом його життя.     Він докладно розпитав нас про життя в гетто. Його цікавило усе. Було ясно, що трагедія, яку переживали євреї, глибоко торкнулася його душі. Він розповів нам про свої спроби заступитися за євреїв перед німецьким урядом. Він навіть послав Гімлеру рішучий протест проти використання української молоді в якості катів єврейського народу і проти нацьковування людей один на одного. Але відповідь була жорсткою і грубою. Митрополит продовжував застерігати український народ від зла, і своїми Пасторськими посланнями всіляко намагався утримати людей від ненависті взагалі і расової ненависті зокрема. Зараз, розповів він, ним написано Пасторське послання на адресу українського народу і духівництва із призовом до милосердя, де він рішуче підкреслює, що в часи іспитів, які настали, необхідно шанувати не тільки українців і не тільки християн, але будь-яку людину, незалежно від її віросповідання. У Посланні багато говориться про гріх убивства. У тексті, надрукованому в серпні 1942 року в органі архієпископства "Львівські архієпископські відомості", ми, серед іншого, читаємо: "Із великим болем і великим занепокоєнням за майбутнє нашого народу я змушений визнати, що серед нашої пастви є багато людей, чиї душі і руки забруднені безневинною кров'ю ближніх".     Зрозуміло, що він не міг відкрито сказати у своєму Пасторському посланні, що під жертвами він розуміє євреїв. У цьому випадку газета була  б  негайно конфіскована німцями. В усякому разі, архієпископ робив усе можливе для полегшення важкої долі євреїв. На жаль, обставини дозволяли йому зробити не надто багато. Він був би радий сховати сувої Тори, сказав він, за умови, що їх принесуть до нього наші люди, тому що йому дуже важко було  б  відправити своїх емісарів до гетто. Крім того, німці можуть конфіскувати сувої на шляху до палацу. Що ж стосується порятунку наших дітей, то він виявив готовність уже зараз прийняти маленьких дівчат і хлопчаків, хоча йому і буде важко вкривати обрізаних хлопчиків. Але він пообіцяв порадитися щодо цього зі своїм братом, ігуменом Климентієм Шептицьким. Він запропонував нам прийти до нього наступного дня. Що ж стосується нас самих, його будинок завжди відкритий для нас. У ці небезпечні часи ми могли розраховувати на його поміч, незважаючи на те, що приховування євреїв було пов'язано зі смертельною небезпекою.     Через півгодини нас прийняв брат митрополита, архімандрит, тобто голова всіх монастирів Студитського ордена.     Ігумен Климентій Шептицький був на декілька років молодший за свого брата, своїм зовнішнім виглядом і поводженням він нагадував звичайного студитського ченця. Нижня частина його худого обличчя аскета була закрита білою бородою. Воно не зберегло і слідів виразу, характерного для колишнього графа Шептицького. Ігумен присвятив своє життя Студитському чернечому ордену і служінню Богу. Його доброта до людей не знала меж, про що  б  не йшла мова. Він одразу ж дав мені листа до ігумені жіночого монастиря Йозефи із проханням сховати у своєму монастирі мою трирічну дочку. Він також пообіцяв подбати про те, як влаштувати інших дітей, і попросив нас підтримувати з ним зв'язок.     Цей візит, що відбувся 14 серпня 1942 року, вирішив мою долю і долю частини єврейських сімей.     У суботу вранці, 15 серпня 1942 року, ми дізналися з надійних джерел, що запланована акція почнеться із середини наступного тижня, у вівторок або середу. На всіх шляхах, що ведуть до Львова, були виставлені наряди української поліції. Жоден єврей, навіть той, хто мав відповідний дозвіл, не міг покинути місто. На багатьох підприємствах уже було завершено штампування документів. Німецька комісія поспішала закінчити свою роботу. Усе вказувало на те, що йдуть останні дні перед акцією. Тільки співпрацівники юденрату ще не втрачали надії на отримання штампів у своїх посвідченнях. Вони продовжували плекати ілюзію, що Ландесберг зможе вплинути на німців і ті проштампують документи хоча  б  якійсь частини робітників юденрату.     Вранці у суботу всі співпрацівники юденрату віднесли свої Melde-karte до ради юденрату і Ландесберг поніс їх до Енгельса, голови львівського гестапо. Повернувся він від нього голіруч. Німці поштампували лише документи членів юденрату, а також ще декількох співпрацівники відділу постачання і санітарного відділу. Документи інших вони не повернули. Було ясно, що під час проведення цієї акції німці не збираються рахуватися з документами юденрату.     Настав час забирати нашу дочку з домівки. У неділю ранком, 16 серпня, я попрямував до жіночого студитського монастиря, який знаходився недалеко від гетто, на вул. Обуча 4, поруч із вул. Личаківською, щоб передати листа, написаного ігуменом Климентієм Шептицьким. Це була небезпечна місія. За винятком робітників, що ходили на роботу й назад, євреям заборонялося виходити на вулиці міста. Показатися на вулиці в неділю було просто зухвало, але я не мав вибору. Я мусив іти. На вул. Личаківській я зустрів переляканого єврея, який розповів, що недалеко звідси, на відстані п'ятнадцяти хвилин ходи, декілька німців хапають всіх євреїв, які прямують повз них. Я вирішив зайти до найближчого під'їзду, зняти нарукавну пов'язку і продовжувати свій шлях під виглядом "арійця". Але я з жахом виявив, що в кожному під'їзді хтось стоїть. Коли я нарешті знайшов порожній під'їзд, я почув грубе гримання у себе за спиною: "Гей, жиде, стривай!" Важка рука стисла мою шию і потягла мене на подвір'я, де біля обгорілої стіни вже стояли декілька євреїв і виймали з неї цеглини. Як виявилося, мене полонив німець у цивільному одязі з жовчним обличчям, який погрозливо вимахував залізним прутом. Перед тим як показати мені, що я повинен робити, він декілька разів ударив мене по спині. Від цих ударів у мене перехопило подих. Після цього він наказав мені збирати цеглини.     Упродовж години подвір'я наповнилося євреями, і німець із жовчним обличчям і залізним прутом у руці віддавав їм розпорядження. Я почав озиратися навколо, намагаючись знайти діру, щоб утекти. Я помітив, що у кутку, куди я складав цеглини, у паркані відійшла одна дошка. Обравши момент, коли німець був зайнятий, я відірвав дошку і вийшов до саду. Там я зняв свою нарукавну пов'язку й озирнувся навкруги. Вузька стежка вивела мене на бічну вуличку, якою я вийшов до монастиря на вул. Убоча* (нині вул. Збаразька).     Ігуменя Йозефа прийняла мене тепло. Вона висловила глибоке співчуття і розуміння трагедії, яка спіткала єврейський народ. Тільки потім, коли я дізнався, що вона, ризикуючи життям, врятувала багатьох єврейських жінок і маленьких дівчинок, я зрозумів, що говорила вона не з увічливості, а це дійсно було її переконанням.     Ми домовилися, що я приведу свою дочку наступного дня ранком, 17 серпня. Я йшов від неї заспокоєний, вірячи, що дівчинка опиниться в добрих руках. Якщо ми з дружиною не переживемо фашистського пекла, її перешлють до мого брата в Єрусалим.     На зворотному шляху я не зустрів нікого. Спокійно діставшись додому, я розповів дружині про свої відвідини монастиря. Але "спокійно дістатися додому" у цьому контексті - лише слова. Я давно був позбавлений спокою, і моє серце стискалося від болю. Я просто не міг дивитися на свою дружину, яка, пакуючи одяг нашої маленької дівчинки, плакала, не вгамовуючись. Завтра наше дитя покине нас. Хто знає, чи побачимося ми знову. Хто буде її ростити? Яка доля її очікує? Я вийшов на вулицю.     Навколо царювала знайома пригніченість. Тисячі людей бродили вулицями гетто. Ніхто не міг усидіти вдома. Люди прощалися один з одним, просто, спокійно, підпорядковуючись своїй долі. Усюди можна було чути прості слова, сповнені змісту: "Хто знає, чи побачимося коли-небудь знову".     Неділя скінчилася. Ми лягли спати дуже пізно: завтра ранком потрібно було відправляти дитину до монастиря. Ми були впевнені, що акція почнеться не раніше вівторка або середи. Проте гестапо мало інші плани.     У понеділок, 17 серпня, нас збудив галас, що надходив з вулиці Замарстинівської. Відчинивши вікно, я побачив, що вулиця аж кишіть поліцаями - шупо, есесівцями й українськими поліцаями. Вони йшли правою стороною Замарстинівської та зникали у бічних вулицях. Я зрозумів, що першого удару буде завдано по правій стороні Замарстинівської вулиці. Це означало, що акція почалася. Усі мої намагання виявилися даремними. Мені не вистачило одного дня.     Через півгодини з бічних вулиць почали лунати голоси й постріли. Час від часу звуки пострілів супроводжувалися приглушеними лементами. Біля дверей нашого будинку ми побачили групу людей.     "Люди добрі, побійтеся неба, впустіть нас! Можливо, ми зможемо у вас сховатися?" - Вони розповіли нам, що вулиці Замарстинівська та Клепарова відрізані від гетто і від міста. Усі вулиці, що ведуть туди, старанно охороняються, навіть птах не пролетить ні сюди, ні звідси.     Що ж нам робити? Куди йти? Де нам сховатися?     Необхідно швидко збудити й одягти дівчинку. Але як розбудити трирічну дитину о третій годині ранку? Дівчинка почала плакати. Люди в будинку стали нервуватися, побоюючись, чи не було зовні чутно плач. Розгубившись від страху, я нахилився та й нашльопав її. Вона заплакала ще дужче. О моя дорога, улюблена дівчинко! З того дня промайнуло майже два роки. Я пройшов через важкі іспити, багато пережив, але я так і не зміг простити собі, що дозволив собі шльопати, нехай зовсім легенько, моє маленьке, ні в чому не повинне дитя. Я знаю, я був не єдиним батьком, який втратив контроль над собою тим ранком. Всюди збентежені батьки, подібно мені, стояли над своїми маленькими дітьми, задаючи собі ті самі питання: "Що мені робити? Де нам сховатися?"     У нашому помешканні двері до ванни були маленькі та низькі. Якщо поставити коло стіни дві шафи, вони повністю закриють двері. У людини, не знайомої з квартирою, ніколи не виникне підозра відносно існування добре закамуфльованого входу. У ванній могло поміститися дванадцять чоловік, але коли я збагнув туди ввійти, виявилося, що місця для моєї сім'ї там уже не залишилося.     Я спустився поверхом нижче: де жив мій колега, д-р Рейсер. У його квартирі була така ж ванна, яку сховати було ще легше. Крім того, вхід до його квартири розташувався у причілку і його важче було помітити з вулиці. У цій ванній кімнаті теж було повно людей, але знайшлося місце і для нас. Хазяїн квартири замкнув нас зовні. Як власник Melde-karte, він міг спокійно лишатися у своїй квартирі.     Чи хтось може уявити собі, що коїлося в душі людської істоти, яка сховалась у подібному укритті, зі страхом очікуючи приходу гестапо? Чи може він зрозуміти жах, що охоплює двадцять чоловік, тісно притиснутих один до одного в маленькій ванній кімнаті, коли на подвір'ї, а потім на сходах лунають важкі кроки есесівських нелюдів? Чи хтось у змозі уявити застиглу тишу, безпорадні погляди, биття сердець двадцятьох людей, ув'язнених у малюсінькій кімнаті, на той момент, коли німці відчиняють дверцята шафи, що приховує вхід до ванної?     Близько одинадцятої ми почули стукіт у вхідні двері. Я впізнав голос своєї своячки, яка мала Melde-karte. Відсунувши шафу, я вийшов з укриття і відчинив їй двері.     Перериваючи свою розповідь риданнями, вона розповіла, що вночі німці забрали батьків моєї дружини, і вона залишилася сама. Але часу для емоцій у нас не було. Моє серце залишалося холодним, як лід. У цей момент гестапівці саме виходили з нашого будинку, забравши із собою багатьох євреїв. Ми повинні скористатися тимчасовим перепочинком, щоб переправити дитину до монастиря перш, ніж наскочить нова банда. Я швидко написав листа знайомому поляку, професору Хархалі. Я змалював наше становище і попросив його відвести нашу дитину до студитського монастиря на вул. Обуча. Наприкінці я дописав декілька слів на адресу ігумені Йозефи і доклав до цього окремо прощального листа для своєї дівчинки на випадок, якщо ми не виживемо після акції. Своячка сховала листа у себе на грудях, забрала дитину й рушила в дорогу.     Прощавай, моя дорога донечка! Чи побачу я тебе коли-небудь знову? Твій юний розум уже достатньо зрілий для того, щоб зрозуміти, що наступної миті ми розлучимося на довгі-довгі часи, може бути, назавжди. У темній ванній кімнаті ти притискалася до своєї матері та до мене, начебто намагаючись утішити нас і залишити найніжніші спогади про себе.     Ховаючись від переслідувачів, своячка доставила дівчинку до професора Хархали. Він виявився шляхетною людиною і відразу ж відвів її до студитського монастиря.     Весь день ми провели у ванній кімнаті. Декілька разів до будинку заходили гестапівці, але наше укриття витримало іспит, і ніхто нас не виявив.     Настала ніч і на вулицях стало трохи безпечніше. Люди почали виходити зі своїх схованок. Ми довідувалися про жахливі речі. Жертв була безліч. Тих, кого знаходили в укриттях, розстрілювали на місці. З нашого будинку, серед інших, забрали стару жінку, що доглядала за своїм онуком, який занедужав на тиф. Їй навіть не дозволили одягти дитину. Вона закутала його в простирадло і понесла на руках із собою. Її чоловік, старий шойхет, Мешулам Альтштадт, у цей час ховався і нічим не міг їй допомогти. Ніякі штампи на документах не змогли врятувати пристаркувату пару.     Але не всі євреї сиділи і покірливо чекали, коли прийдуть гестапівці та поведуть їх за собою. Цілі сім'ї чинили самогубства, щоб не потрапити до рук німців. За пігулку ціанистого калію люди віддавали все, що у них залишилося.     Важко описати огидне лицемірство, з яким німці розправилися з величезним єврейським підприємством, так званими "міськими майстернями", де комендант міста мав свою частку разом із можливістю одержувати від нього величезний прибуток. У цих майстернях, що працювали винятково на вермахт, були зайняті тисячі єврейських робітників, і всі вони мали офіційні посвідчення. Перед акцією на всіх цих посвідченнях були поставлені штампи. У перший день акції, прибувши на роботу з посвідченнями в руках, вони виявили, що вся площа оточена. Забрали усіх.     - Але чому? - допитувалися вони. - Адже всі наші документи проштамповані?!     - На ваших документах поставлена блакитна печатка. А дійсні тільки документи з червоною печаткою! - почули вони у відповідь.     Так була організована облава на декілька тисяч обманутих єврейських робітників, які мали Melde-karte із синім штампом. Хто міг припустити, що німці будуть робити різницю між синім штампом і червоним?     Схоплених у різних місцях євреїв збирали в українському поліцейському відділенні та відтіля направляли до Янівського табору. Там людей сортували: жінок, дітей, хворих і людей похилого віку одразу ж відправляли на залізничну станцію Клепарів, а звідти - до Белжеця. Молоді і здорові лишалися у Львівському таборі або потрапляли в один із таборів району.     Три дні я провів у ванній кімнаті і всі три вони були насичені тим самим паралізуючим страхом. Як тільки починало світати, ми ховалися у своїй схованці і залишалися там до пізнього вечора. Уночі ми наважувалися вийти, щоб розім'ятися і, щоб наші дружини могли зварити хоча  б  трохи юшки. Шлунок не хотів пристосовуватися до акції і після трьох днів, проведених у ванній, ми відчували сильний голод. У нас уже не було ані шматочка хліба, ані якої-небудь картоплини чи овочів. Я почав думати, як роздобути якоїсь їжі. Було ясно, що акція триватиме ще довго. Залишаючись безвилазно у своїй схованці, ми прирікаємо себе на голодну смерть. Про те, щоб просити укриття в резиденції митрополита, не могло бути й мови. Єврейський район, як і раніше, був оточений з усіх боків. Існував єдиний спосіб вирватися з клітки - стати лжеполіцаєм. Під час акції можна було роздобути поліцейський кашкет і фальшиве посвідчення робітника єврейської поліції.     Одним із моїх сусідів був заступник начальника єврейської поліції, у минулому адвокат, д-р Р. Мені неодноразово доводилося виражати йому своє невдоволення із приводу тих методів, якими користуються його підлеглі. У четвер я вирушив до нього, розповів свою історію і попросив його на час акції "записати" мене до лав поліцаїв. Наступним ранком він приніс мені кашкета, жовту поліцейську нарукавну пов'язку і службову книжку, виписану єврейським Ordnungs-Dienst, у якій було сказано, що мене призначено до другого комісаріату, що містився на вул. Замарстинівській 132, помічником поліцая.     Я міг уявити собі, що виконую впродовж свого життя найрізноманітніші роботи, але навіть у жахливому сні мені не могло привидітися, що я стану поліцаєм. Проте за таких часів я був далекий від думки ставитися презирливо до поліцейського кашкета! Цей кашкет перетворював мене на "невидимку". Він дав мені змогу бачити те, чого в протилежному випадку я ніколи  б  не побачив і що так і залишилося  б  невідомим світу, продовжуй я ховатися у своєму укритті.     У четвер, 20 серпня, я першого разу вийшов на вулицю і вирушив до начальника другого комісаріату. Вулиці гетто були порожніми - жодної живої істоти. Тільки час від часу можна було бачити невеличку групу євреїв, яку німецький або український поліцай супроводжував до місця збору. То тут, то там лунали постріли. Від будинку до будинку їздив візок похоронного відділу, збираючи мертвих.     На вулицях нічого не відбувалося. Всі трагедії ставалися в квартирах, у пивницях, на горищах, у кутках, закамуфльованих меблями. Час від часу із глибини якого-небудь будинку доносився галас, було чутно постріли, супроводжувані знайомим звуком важких кроків, - потім знову глибока тиша опановувала вулиці.     Біля другого комісаріату лежали тіла жінки та дитини, вбитих минулої ночі. Похоронний відділ не встигав вивозити таку кількість трупів - мертві повинні були чекати своєї черги.     "Це зробив Вепке", - сказав мені молодий поліцай, мій колишній студент. Вепке був гестапівець, справжній хижак, чиє ім'я наводило на мешканців гетто жах. У перші два дні акції він працював у районі вулиці Знесіння. З учорашнього дня його перевели до другого комісаріату. Вепке спеціалізувався на переслідуванні жінок із маленькими дітьми. Дитину він одразу розстрілював на очах у матері, а мати відправляв до табору. Здавалося, це доставляє йому величезне задоволення. "Немає ніякого сенсу відправляти дітей до Белжеця", - любив він повторювати.     Жінка, тіло якої лежало біля входу до комісаріату, вчепившись у Вепке нігтями, не дала йому вбити її дитину. Вепке зробив їй послугу і розстріляв її разом з дитиною.     У п'ятницю, 21 серпня, я попросив послати мене на Старотандитну вулицю - я хотів побачити своїми очима, як розвивається акція по той бік мосту. Усе було, як і всюди - спустошення. Тут, як і з нашого боку мосту, на вулицях не було видно жодного єврея. Зате можна було зустріти юрби "арійців", що направлялися подивитися, як німці справляються зі своєю роботою.     На площі Теодора, поруч з руїнами, що залишились з часів польського погрому 1918 року, був пункт збору євреїв. Тут уже були зібрані декілька сотень євреїв, що стояли обличчям до стіни, оточені есесівцями й українськими поліцаями, озброєними довгими кийками на зразок тих, що використовують ловці бездомних собак. На деякій відстані збиралися групи зацікавлених. Серед них можна було бачити добре одягнених жінок і чоловіків з єхидними усмішками на обличчях, що начебто промовляли: "Так їм і треба. Тепер євреї нарешті, одержать те, що заслужили!"     Повністю пригнічений, я покинув третій район і повернув у бік станції Клепарів. Я хотів оглянути околиці. Ніхто мене не зупиняв: мій кашкет був гарним захистом.     Невеличкий будинок станції Клепарів здавався покинутим. Його вікна були вибиті, двері зірвані. Акція лишила свої сліди всюди. Поруч блукали добре одягнені п'ятнадцяти-шістнадцятилітні парубійки. Вони прийшли з міста і з усієї сили намагалися допомогти проведенню акції, вишукуючи євреїв, що сховалися. Одного з них я впізнав. Вибігаючи з будинку, він кричав: "Пане, пане, сюди! Тут жид! " Я пригадав, як нещодавно я бачив цього хлопчика в коридорі державної гімназії № 5 на вул. Кушевича* (нині вул. Таманська). Він перебував у всіх можливих учнівських організаціях і користувався славою ревного католика і завзятого польського патріота. У майбутньому він, поза всякі сумніви, буде видатним членом якого-небудь національного академічного товариства і буде супроводжувати групи прочан, що направлятимуться до Ченстохова.     У п'ятницю після полудня я дізнався, що економічний відділ, який знаходився тоді на вул. Старотандитній, буде видавати кожному службовцю юденрату по хлібині. Оскільки я вже два тижні не одержував свого хлібного пайка, я вирушив на Старотандитну. Коли через певний проміжок часу я вийшов звідти, мені назустріч кинувся єврейський поліцай з вулиці Алімбекова* (нині вул.Клубна). Блідий, як примара, він швидко промовив: "До трамвая ведуть затриманих євреїв. Ходіть скоріше, бо вони змусять вас супроводжувати їх". Я сховався в одній брамі і через вузьку щілину спостерігав за процесією. Декілька сотень євреїв, в основному жінки, діти і старі, що ледве пересували ноги, заполонили вулицю. За ними йшли кілька есесівців, українських поліцаїв та шупо, із довгими палицями в руках, як пастухи, які женуть свою череду. Повна безпомічність зібраних докупи євреїв робила цей збройний ескорт безглуздим. Євреї рухалися дуже повільно, звуки їхніх кроків луною віддавалися в мертвій тиші вулиці. Їхні обличчя були серйозними та зосередженими, начебто всіх поглинула якась важлива спільна думка, що, здавалося, примушувала їх змиритися зі своїм безсиллям. Люди, які нещодавно нервували і втрачали розум, тремтячи від жаху, мліли, очікуючи у своїх схованках приходу німецьких катів, люди, що так хотіли жити, - тепер начебто зовсім змінилися. Спокій опанував їхні обличчя, вони мали вираз замисленої покори, на них більше не було страху. Вони дійшли простого висновку: "Ми євреї, тому ми повинні померти. У нас немає іншого вибору".     Той же вираз, ту ж покору я спостерігав потім на обличчях моїх товаришів по нещастю в таборі. Люди, яких змусили роздягтися догола, стояли і мовчки чекали, поки есесівець перезарядить свій пістолет, щоб послати в них чергову кулю. Коли стає ясно, що "твій жереб кинуто", страх, що примушує серце вискакувати з грудей, вщухає: з цієї хвилини кожний єврей спокійно і покірливо чекає своєї смерті.     У хвості колони я побачив знайому високу людину з кучерявими пейсами і чорними пронизливими очима. На ньому був чорний светр, під пахвою він ніс таліт. Це був Гедалке, шойхет з Отинії. Я знав його з дитинства, коли росіяни всіх євреїв з Отинії переселили до Гримайлова. Як він опинився у Львові, я не знаю. Щоп'ятниці він приходив до мене просити милостиню. Якось, коли я запитав його, чому він разом з іншими євреями не повернувся до Отинії, він відповів, що більше не хоче проливати кров. Він не хотів працювати шойхетом, тому що боявся, що після смерті його душа переселиться в чорну корову. Більше нічого він не став пояснювати. Тепер, коли він підійшов ближче до мого спостережного пункту, я помітив, що його губи ворушаться - він щось бурмотів. Можливо, він читав молитви, вітаючи Шабат?     З моїх уст готові були злетіти слова, якими охоплена розпачем дружина Йова дорікає чоловікові: "Ти ще міцно тримаєшся в невинності своїй?" (2:9) Ти усе ще шойхет, Реб Гедалке? Ти, як і раніше, сповнений полум'яної віри? Якщо це так, Гітлер може забрати твоє тіло, але не твою душу.     Суботу, 22 серпня, я провів у комісаріаті. Я не наважувався знову виходити на вулицю. Євреїв забирали кожної миті. Другий комісаріат служив пересильною точкою на шляху до загального місця збору. За кожного затриманого єврейський поліцай відповідав власною головою. Іноді поліцаю випадало охороняти своїх власних родичів, і він нічим не міг їм допомогти.     У неділю, 23 серпня, гестапівці відпочивали від своїх трудів. Після тижня важкої роботи вони цілком заслужили свій відпочинок. Євреї району зітхнули з полегшенням, але жодний із них не наважився показатися на вулиці.     Понеділком, 24 серпня, я з ранку, як звичайно, вирушив до другого комісаріату. Цей понеділок назавжди закарбувався в моїй пам'яті, забути його я не зможу ніколи.     Цей день був присвячений полюванню на дітей. До будинку 137 на Замарстинівській вулиці, навпроти єврейського поштового відділення, під'їхала велика вантажівка. З неї зістрибнули вісім молодих гестапівців. Усі вони були в елегантних цивільних костюмах, а їхні тонкі риси обличчя свідчили про їхнє чисто арійське походження. З їхнього вигляду здавалося, що вони не здатні вбити навіть муху. За ними вийшли декілька українських поліцаїв і зайняли позицію в поштовому відділенні. Після цього німці почали прочісувати вулиці.     Я не міг стояти і спостерігати за тим, що відбувається, тому що це могло здатися підозрілим. Але коли я проходив повз пошту через декілька годин, я побачив у сквері кілька десятків єврейських дітей, що сиділи під охороною поліцая. Вони плакали, збившись до купи, їхні зелені обличчя були перекошені від страху. Коли одна дитина спробувала підвестися, поліцай, вдаривши її чоботом, змусив знову сісти.     Я не бачив, як дітей завантажували у вантажівку. Пізніше директор єврейського поштового відділення розповів мені, як ці витончені німецькі пани закидали дітей до вантажівки: вони хапали їх за руки чи за ноги й кидали до кузова, начебто це були мішки з картоплею. Хоча я пропустив це видовище, мені незабаром видалася можливість стати свідком іншої сцени.     Двоє дітей грали на вулиці недалеко від Замарстинівського комісаріату. Це було цілком звичайно для львівських передмість. Ніхто не міг подумати, що це єврейські діти. Ні їхній зовнішній вигляд, ні одяг, ні жаргон польських околиць, яким вони спілкувалися між собою, нічим не виділяли їх серед їхніх "арійських" однолітків. Вдалині з'явилося двоє українських поліцаїв, що повільно йшли вулицею. Діти занепокоїлися. Очевидно, вони вирішили, що поліцаї їх помітили. Раптом обидві дитини підхопилися на ноги і побігли. Можливо, поліцаї і не звернули  б  на них уваги, але, почавши тікати, діти себе видали. Поліцаї пустилися за ними, але не так легко впіймати дітей, що проводять весь свій час на вулиці. Проте поліцаї виявилися не одинокими: "арійські" жителі із задоволенням допомогли їм. Не минуло й хвилини, як уся Замарстинівська заполонилася людьми. Старі й молоді, дорослі й діти - усі дружно переслідували маленьких "злочинців". Жалюгідні людці, як ваші серця вміщують стільки зла?     Одній дитині вдалося утекти. Інша була схоплена. Поліцаї віддали її на "схов" до єврейської поліції, отримали розписку і пішли. Заарештований "злочинець" був хлопчик десяти, може, одинадцяти років, із рудим волоссям і великими, переляканими, чорними очима. Його обличчя спотворив смертельний жах. Він намагався, як міг, викликати жалість свого охоронця і слізно благав: "Шановний пане, будь ласка, відпустіть мене додому до мами". Важко було залишитися байдужим. Сльози навернулися навіть на очі приречених євреїв, що очікували вантажівку, яка повинна була відвезти їх на місце збору. Дитина не заспокоювалася і її замкнули у кімнаті із заґратованими вікнами. Це налякало хлопця ще більше, він кидався на вікно, невпинно повторюючи: " Шановний пане, будь ласка, відпустіть мене додому".     Я намагався поговорити з начальником комісаріату, щоб він відпустив дитину, але оскільки поліцаї дали розписку, це питання вже не підлягало обговоренню. Підійшовши до заґратованого вікна, я спробував заспокоїти хлопчика. Але що я міг йому сказати? Моє серце розривалося від болю. Єдине, що я від нього дізнався, це те, що мати випустила їх обох на вулицю, тому що вони більше не могли витримати в переповненому укритті. А може, вона вважала, що на вулиці вони будуть у більшій безпеці.     Незабаром прибула вантажівка і відвезла усіх євреїв на місце збору. Один з есесівців виволік хлопчика з його камери і закинув до вантажівки. А хлопчик усе продовжував повторювати: "Шановний пане, будь ласка, відпустіть мене додому до мами!" Ці слова дотепер стоять у моїх вухах.     У середу, 25 серпня, я отримав нагоду побачити місце збору поблизу. Увечері єврейській поліції було наказано супроводжувати єврейського судового чиновника до комісаріату української поліції на вул. Казимирівській. Серед тих, хто його супроводжував, я впізнав свого старого друга Франсуза, з яким ми разом навчалися в Тернополі. Він переконав мене приєднатися до них. Оскільки я знав, що велике місце збору євреїв знаходиться неподалік комісаріату української поліції, я вирішив скористатися нагодою побачити його ближче.     Гестапівці з усіх боків приводили великі та малі групи євреїв. Подвір'я було забите людьми і нагадувало ринкову площу. Впоперек подвір'я натягнули довгу мотузку. По один бік від неї знаходилися євреї, по другий - ті, хто їх охороняв: українські поліцаї, гестапівці та есесівці. Запала повна тиша. Ніхто ні промовив жодного слова до свого сусіди. На всіх обличчях з'явилася та ж покора, яку я бачив раніше у євреїв на вул. Алімбекова. Через деякий час на подвір'я влилася нова порція євреїв, супроводжувана галасом і пострілами п'яних гестапівців. Коли їх уштовхували за мотузку, із кута пролунав дитячий плач. Він не вгавав. Дитина кричала все дужче, примушуючи усіх нервуватися і посилюючи напруженість.     Я обернувся, щоб дізнатися, звідки доноситься лемент, і побачив загорнене в хустку немовля, що лежало на сходинках перед замкненими дверима. Воно захлиналося від плачу, але ніхто не нахилився над ним, щоб спробувати заспокоїти. До дитини наблизилися декілька німців. Знервований офіцер став розпитувати, де його матір. Ніхто не міг йому відповісти. "Заради Бога, - кричав офіцер, - скажіть, де мати дитини!"     Виявилося, що його знесилена тифом мати, знаходячись у передсмертному стані, не змогла підвестися з ліжка, її розстріляли на місці. Дитину віддали дівчинці, яку забрали в тому ж будинку. Дівчинка, очевидно, кинула дитину на сходах і загубилася в натовпі.     Задовольнивши свою цікавість, я з важким серцем покинув місце збору.     У четвер, 26 серпня, єврейському комісаріату на Замарстинівской довелося пережити кілька важких годин. Рано вранці біля єврейської інфекційної лікарні, що була розташована неподалік комісаріату, зупинилися декілька великих вантажівок з гестапівцями. Лікарняні палати були забиті хворими тифом. Там же були лікарі, що чергували вночі, сестри та інший лікарняний персонал. Гестапівці оточили будинок і змусили робітників лікарні виводити хворих і завантажувати їх у вантажівки, що очікували. Декілька гестапівців увірвалися в наш комісаріат і вивели кілька поліцаїв, щоб вони допомагали їм виконувати їхню роботу. Закінчивши евакуацію лікарні, вони в останню вантажівку завантажили всіх лікарів, персонал лікарні й поліцаїв. Усіх повезли прямо на залізничну станцію.     Одному з єврейських поліцаїв пощастило вистрибнути з вантажівки й утекти. Він розповів нам жахливу історію про евакуацію лікарні. Непритомних пацієнтів виносили на брезенті, по два або по три відразу. Тих, хто ще був притомним, пристрілювали на місці, щоб позбавити їх мук, пов'язаних із подорожжю до Белжеця. Усі прохання були марними.     Того ж дня німці евакуювали і дві інших лікарні, на вул. Алімбекова і вул. Кушевича. Усіх хворих відправили до Белжеця. Лікарняна акція вселила жах у тих євреїв, що ще залишалися живими. Незважаючи на все, що довелося пережити, ніхто не чекав такого холоднокровного прояву жорстокості і цинізму. Потім, коли акції, спрямовані проти лікарень, стали проводити щомісяця, ці "героїчні дії" німців уже нікого не дивували.     Того ж таки дня по всьому місту були розвішані оголошення, підписані усім відомим генералом СС і поліції Кацманом. Він попереджав "арійських" жителів Львова, що за приховування євреїв їм погрожує суворе покарання. Це означало, що серця не усіх львів'ян були зроблені з каменю. Виходить, багато хто з "арійців" виявляв співчуття і симпатію до гнаних євреїв.     У середу, 26 серпня, настало тимчасове затишшя, що продовжувалося до середини наступного дня. Убивці були зайняті тим, що "розчищали" невеличкі селища навколо Львова, такі як Брюховичі, Зимну Воду і Збоїська.     У четвер, о 2 годині дня акція відновилася з новою силою. Мене попередили, щоб я до кінця акції не з'являвся в ролі поліцая: гестапівці десь виявили одного "липового поліцая" і заарештували його. Начальник комісаріату порадив мені йти додому і негайно зняти свій поліцейський кашкет.     На цьому моя кар'єра поліцая закінчилася. Повернувшись до своєї ванної кімнати, я приєднався до інших євреїв.     У п'ятницю, 28 серпня, я дізнався, що в будинку юденрату на вул. Старотандитній гестапівці заарештували д-ра Ландесберга. Причина цього арешту нікому не була відома.     29 серпня, у суботу ввечері, акція завершилася.     Протягом останніх двох днів акція лютувала головним чином у тих "арійських" районах міста, де ще залишалося багато євреїв. Треба зауважити, що майже в кожному будинку був організований комітет, члени якого ходили по квартирах і попереджали мешканців, щоб вони не ховали євреїв.     У неділю, 30 серпня, на стінах будинків міста з'явилися підписані Кацманом оголошення, які проголошували нові межі гетто. Так званий "третій район" було відрізано від гетто; тепер до гетто увійшли вулиці, що були розташовані з обох боків від вулиць Жолкевської і Сонячної, праворуч від вулиці Замарстинівської, а також вулиця Знесіння, частина Клепарова і частина вулиці Замарстинівської, починаючи від № 105. Обрізаний з усіх боків район гетто тепер обмежувався зі сходу частиною вулиці Замарстинівської (тільки лівою її стороною), від залізничної станції до 105-го номера, із півдня - залізничними коліями, від Замарстинівського моста і до вулиці Тетмаєр* (нині прилучена до вул.Варшавської), із заходу - вулицею Тетмаєр та з півночі - бічними вулицями, що відходять від вулиць Замарстинівської та Тетмаєр. Влада негайно почала будувати паркан по всьому периметру нового гетто, щоб відокремити його від "арійської" частини міста. Надалі жодному єврею не дозволялося залишати район гетто, за винятком робітників, що використовуються поза гетто, або тих, хто одержить спеціальний дозвіл. В об'явах також було сказано, що "порушники підлягають страті".     Виявилося, що Кацман мав у своєму розпорядженні докладний список усіх євреїв міста Львова. Йому було також відомо, що акція скоротила єврейське населення більше ніж наполовину, тому можна було змінити розміри гетто, пристосувавши його під тих, хто залишився в живих.     У процесі проведення серпневої акції було знищено близько 60 000 євреїв. Ми незабаром легко змогли встановити цю цифру, виходячи з кількості виданих хлібних карток.     Юденрат і його відділення змушені були переїхати з вулиць Старотандитної і Бернштейна, де вони розташовувалися до цієї акції, у будинок на вул. Кушевича, що раніше належав робітникам трамвайного парку. Спочатку функціонував тільки житловий відділ, що знаходився на вул. Якова Германа 5* (нині вул.Лемківська) (на перехресті вулиць Локетка* (нині вул.Удалого) і Якова Германа). Знову повторювалися жахливі картини листопада 1941 року.     Тисячі євреїв блукали назад-вперед вузькими вуличками гетто, намагаючись знайти дах над головою. Проте цього разу настрій був не таким, як рік тому. Навколо житлового відділу товклися діти, чиїх батьків змела акція, чоловіки, що загубили дружин і дітей, самотні люди, чиї сім'ї зникли без сліду, - немов гілки, зрубані з дерева. Нічого, крім байдужості, не було написано на їхніх обличчях.     Житловий відділ, що тільки починав організовуватися, ще не працював на повну силу. До того ж не існувало ніяких даних, які  б  дозволили здійснити раціональний розподіл житла.     Частина підрозділів житлового відділу працювала прямо на подвір'ї. Територія гетто була занадто малою і всюди панував хаос. Запаси житлової площі знову лишали бажати кращого. Декілька гієн із житлового відділу знову підняли голови. Люди одержували житло на горищах і в пивницях. На ґанку, прямо на землі, лежали діти, які втратили батьків. Але ці нещасні вже нікого не цікавили. Жахливість усього, що відбулося, зробила людей байдужими, їхні серця перетворилися на камінь. Не моргнувши оком, вони проходили повз безпомічні жертви.     На той час усі євреї встигли побачити смерть своїми очима. Кожний розумів, яку долю готують нам німці. Ті, хто раніше обманював себе, вірячи, що німці утримаються від знищення єврейських робітників, тепер навіч переконалися в тому, що їх чекає. Усі знали, що доля євреїв вирішена, і що того, хто не зуміє вчасно утекти або сховатися, чекає неминуча смерть у таборі або відправлення до Белжеця.