| | ПЕРІОД ГЕТТО
ОКУПАЦІЯ І ЗНИЩЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРОМАДИ
8. В бараках і у схованці
У середу або в четвер, вже у вересні (точної дати я не пам'ятаю), на вулицю Якова Германа прибуло декілька вантажівок з гестапівцями та українськими поліцаями. Вони оточили будинки, де тимчасово розташовувалися служби правління юденрату, єврейська поліція й житловий відділ. Одночасно були виставлені пости на всіх шляхах, що ведуть до вулиці Якова Германа. У цей час сотні євреїв юрбилися на подвір'ї житлового відділу, очікуючи рішення з приводу своїх заяв про житло.
Гестапівці увірвалися на подвір'я, забрали єврейських поліцаїв, що були там, і поставили їх поблизу однієї з вантажівок під доброю охороною. Після того, як було затримано достатню кількість єврейських поліцаїв, німці почали споруджувати шибениці, опускаючи з балконів, що виходять на вулицю Локетка, мотузки із зашморгами на кінцях. Під кожний зашморг підставляли стілець і до кожного стільця підводили єврея-поліцая зі зв'язаними руками. Перший зашморг, який звисав з балкона, що виходив на ріг вулиці Якова Германа, поки залишався вільним.
Тим часом заступник Кацмана, Енгельс, що особисто керував стратою поліцаїв, дав сигнал. З машини вивели д-ра Ландесберга і поставили поруч із першою шибеницею. Службовці житлового департаменту, що з вікон спостерігали за цими подіями, потім розповідали, що перед смертю д-р Ландесберг гірко дорікав Енгельсу: "Це так німці віддячили мені за те, що я служив їм вірно, як собака?" "Ти і помреш, як собака", - відповів Енгельс. Після цього йому на шию надягли зашморг і вибили стілець, який був під його ногами. Проте мотузка обірвалася і нещасна жертва впала на землю, вдарившись головою об тротуар.
Відповідно до міжнародних порядків, свого роду неписаного закону, якого додержуються навіть варвари, якщо мотузка обривається, засуджений на смерть вважається вільним. Але схоже, що шляхетним німцям не був відомий цей звичай. Через кілька хвилин була знайдена нова, міцна мотузка, яка цього разу їх не розчарувала.
Після цього німці почали вішати поліцаїв. Не минуло й півгодини, як уздовж усієї вулиці Локетка красувалися повішені євреї.
Поки кати були зайняті своєю справою, їхні товариші із СС увійшли на подвір'я, струменем з пожежного шланга розігнали євреїв, які зібралися там і поїхали, залишивши після себе гори трупів.
Потім німці говорили, нібито все це було помстою за убивство німця єврейським поліцаєм. Жителі гетто не вірили їхнім розповідям. Ці убивства були просто привселюдним завершенням "серпневої акції".
Євреї виявляли неймовірну стриманість. Вони, зціпивши зуби, терпіли всі обмеження і приниження, тому що кожний із них знав, що за одного убитого німця доведеться заплатити десятками ні в чому не повинних євреїв. Зовсім не з боягузливості євреї дозволяли себе пригноблювати і підставляли шию під ніж м'ясника. Навпаки, можна було тільки дивуватися почуттю відповідальності навіть самих простих людей, що у нормальних умовах ніколи б не дозволили себе бити, не давши відсічі. Але зараз кожний розумів необхідність тримати себе в руках, тому що необережна дія одного загрожувала життю десятків інших євреїв.
Член юденрату міста Станіславова, що під час "серпневої акції" був у Львові, розповів мені таку історію:
На цвинтарі Станіславова, де відомий убивця Крюгер розстріляв незліченну кількість євреїв, десятки їх годинами стояли коло відкритих могил, очікуючи, коли прийде їхня черга. Наприкінці шеренги знаходився хоробрий юнак, м'ясник за професією, який відкрито підбурював євреїв напасти на німців: "Якщо ми все рівно повинні померти, так я хоча б уб'ю декількох німців". На це один із тих, хто стояв поруч нього, відповів: "Не забувай, що в місті залишилося ще декілька тисяч євреїв. Ти готовий стати причиною їхньої загибелі?" Юнак опустив голову, зціпив зуби і став терпляче чекати своєї смерті. Ні, це була не малодушність. Це був героїчний подвиг, перед яким ми повинні схилити голову.
І тільки наприкінці, коли євреї втратили всяку надію, коли вони зрозуміли, що ніщо не може врятувати їх від неминучої смерті, їхнє терпіння почало вичерпуватися. Потім ми усе частіше і частіше чули про акти відплати, спрямована проти гестапо. Наприкінці почалася відкрита боротьба. Саме це відбулося у Львові, а також у Варшаві.
Після смерті д-ра Ландесберга минуло багато часу, перш ніж юденрат був реорганізований. Усіх євреїв охопила апатія - вони начеб заціпеніли. Кожний розумів, що далі так жити неможливо. Декілька тижнів юденрат працював без голови: за створених умов ніхто не був готовий узяти на себе відповідальність, пов'язану з цією роботою. Ніхто не хотів ризикувати своїм життям. Нарешті, була запропонована кандидатура д-ра Еберсона, у котрого вся родина була знищена, і він один лишився живим. Він сам говорив, що після втрати родини йому вже втрачати більше нічого. Новий юденрат нічим не нагадував свого попередника. Його штат був значно скорочений. Діяльність, яку він вів до "серпневої акції", вичерпала себе. Посвідчення юденрату, незважаючи на поставлений СС штамп, більше не мали жодної сили. З ними рахувалися тільки представники єврейської поліції.
Після того, як "серпнева акція" звалилася на Львів, настала черга інших міст і селищ Галичини. Усе відбувалося згідно плану, карти і графіку проведення операції. Німці не пропустили жодного містечка. З властивим їм цинізмом вони залучили до цих дій єврейську поліцію Львова. Єврейських поліцаїв змушували працювати разом з гестапо, відправляючи на смерть своїх братів. Євреїв зганяли із сіл і невеличких містечок в більші, а відтіля - масами відправляли до Белжеця.
Рано-вранці набиті євреями потяги, що прямували до Белжеця, проходили через Львів. Звичайно євреїв везли в товарних вагонах, усі вікна і двері були забиті дошками. У переходах між вагонами або на даху були один чи два гестапівці з кулеметами готові стріляти в кожного єврея, який спробує стрибати з потяга. Але збройна охорона нікого не лякала. Бранці зривали дошки з вікон і дверей і стрибали на повному ходу. Багато хто ламав руки або ноги, багатьох убивали охоронці. Декільком щастило дістатися до якого-небудь малого гетто й у такий спосіб хоча б на якийсь час відтягнути свою смерть. Проте більшість тих, що утекли, поверталися до Львова. Вони непомітно проникали в гетто і мішалися з юрбою. Згодом таких людей стало досить багато. Їх прозвали "стрибунами". За якийсь час така втеча з потягів, що прямували до Белжеця, набула масового характеру, і кожний єврей завжди носив у кишені який-небудь інструмент, яким можна було б скористатися, щоб відчинити двері вагона або пробити діру в його стіні чи підлозі.
Уздовж залізничної колії, що прямує до Белжеця, завжди можна було побачити багато євреїв, яким удалося вистрибнути з потяга - мертвих, вмираючих, або тих, кому пощастило залишитися в живих. Останні никали лісами у пошуках єврейських схованок. Я знав людей, які неодноразово потрапляли до рук гестапо і декілька разів стрибали з потяга - деякі з них по три-чотири рази. Знаходилися селяни, що жаліли "стрибунів", годували їх і показували, як пройти в місто. Але були й такі, хто віддавав їх до рук українських поліцаїв або гестапо.
Наближалися Осінні свята. Засмучені, зі зламаним духом, євреї крадькома збиралися у міньяни, щоб тихою молитвою вилити Творцеві свої гіркі скарги. Добре було б спробувати описати почуття євреїв гетто, якими були їхні молитви. Це не були молитви смиренності, люди не били себе в груди, опустивши голови. Це не було традиційне визнання "ми винні більше за всіх людей" і прохання, що випливало за ним - послати на наші голови найбільше нещастя за наші гріхи.
Ні, у День Покути 1942 року євреї Львова були охоплені іншим духом - духом протесту. Молитви звучали як закид: Творець, за що? За які гріхи? За які злочини ти відокремив нас від іншого людства? Хіба українці, поляки, німці кращі за нас? Хіба моральні стандарти інших національностей вище наших?
Цей настрій не мав нічого спільного з тим, яким, судячи з донесених до нас віками хронік або плачів, були охоплені євреї у часи хрестових походів. Тоді євреї били себе в груди і визнавали свої гріхи. Вони вірили, що вони дійсно заслуговують на серйозне покарання. Тому їм було легше виносити свої страждання і легше примиритися зі смертю. Але тепер євреям не вистачало цієї простої віри, віри чистої, ясної і світлої. Тому їхні муки були незліченно більшими і за своїм трагізмом значно перевершували муки їхніх далеких предків у пітьмі середньовіччя.
Одного разу я сам звернувся до Всевишнього: "Не віддавай мою стару матір, що бачила смерть своїх дітей, у руки гітлерівців - дай їй померти у своєму ліжку".
У газеті я прочитав, що Гримайлів, містечко, де я народився, тепер "Judenrein" і усіх євреїв відправлено до Скалату. Я розумів, що насувається нова акція і що кожного з нас очікує Белжець. Я щосили просив Бога пожаліти мою стару матір і забрати її до себе раніше, ніж почнеться акція. Моя молитва не залишилася без відповіді. Через місяць я дізнався, що за кілька днів до початку акції, 13 тишрея, у віці 86 років, моя мати назавжди закрила свої очі. Її поховали на тому ж цвинтарі, де були поховані її замучені сини. Ніхто не читав на її могилі кадиш, ніхто не проливав сліз. Її овдовіла невістка разом з осиротілою онучкою були в той час на шляху до Скалата. Їх повезли туди ще перед акцією. Її дочка і сини, мешканці Тернополя, вже давно зникли у Белжеці.
Моя дорога, улюблена мати! Ти не була світською дамою, ти не проводила час за порожніми плітками або за грою в карти. Твої дні, вщерть сповнені працею і щоденними турботами, проходили повільно й одноманітно у маленькому віддаленому містечку. Твої думки завжди були зайняті твоїми дітьми. Весь твій світ - чоловік і діти. Хто не знає тернистого шляху єврейської матері? І коли твоє життя наблизилося до закату, нікого з твоїх дітей не було поруч. Разом із тисячами інших єврейських матерів ти кинула їх до ніг Гітлера, принесла їх у жертву, поклавши на жахливий кривавий вівтар, якого не знала єврейська історія, і без того багата мучениками.
Тим часом нам із дружиною довелося розлучитися. Забезпечена написаним ігуменом Климентієм Шептицьким рекомендаційним листом і фальшивими "арійськими" документами, моя дружина вирушила до ігумені жіночого студистського монастиря, де вона повинна була пробути якийсь час. Я ніяк не міг змиритися з тим, що моя дочка може залишитися сиротою. Хтось із нас - дружина або я - повинний вижити. Інакше моя дочка ніколи не дізнається свого дійсного походження. Ці думки не давали мені спокою, тому я вирішив зробити усе, щоб мати моєї дитини пішла з гетто.
Моя дружина приєдналася до сотень інших євреїв і єврейок, що ступили на нелегкий шлях сучасних маранів. Хоча я зостався в гетто один, я трохи заспокоївся: якщо мені не випаде залишитися живим, моя дочка не буде рости сиротою. З нею буде її мати, вона завжди зможе її підтримати.
Щоб підтримувати зв'язок з ігуменом Климентієм Шептицьким, мені вдалося влаштуватися через знайомих на добре відому німецьку фірму LPG (хутра і шкіра). Внаслідок чого я одержав перепустку, що дозволяла мені покидати гетто і залишатися в місті. Координатор LPG приписав мене до шкіряної фабрики, що знаходилася на вулиці Грудецькій* (нині вул.Городоцька), у якості дубильника. Знову, як у молоді роки, я змушений був учитися. Фабрика знаходилася неподалік площі Юра, де я міг регулярно одержувати вісточки від дружини та доньки.
Проте положення в гетто було далеко не спокійним. Щодня проводилися малі і великі акції, то більшого, то меншого масштабу, які завжди призводили до трагедій. Якогось дня усіх євреїв, робітників підприємства вермахту відвезли до табору. Іншого дня німці оточили будинки, де мешкали євреї, які працювали в різних установах, що належали СС, і зігнали до купи всіх, хто там був. Усіх їх разом з дружинами і дітьми, відправили на піскові пагорби поруч з єврейським кладовищем і розстріляли. Там вони і були поховані.
Львівські піскові пагорби, що по-польському називалися Гора Пяскова, або просто Піски, були надто добре знайомі усім львівським євреям.
Якби ці піски якимось дивом могли заговорити, вони розповіли б про незліченні єврейські трагедії, які відбувалися на цьому місці. Після Белжеця, ці піски послужили найбільшою братерською могилою для євреїв Львова. Німці звичайно приводили сюди по 150-200 чоловік. Спочатку нещасних змушували викопати власну могилу. Після цього їм наказували роздягтися догола і по одному розстрілювали. Речення "ти закінчиш на Пісках" стало жаргонним і його часто можна було почути при нагоді. Кожний знав: якщо він не загине в Белжеці, то його розстріляють на Пісках.
На початку листопада, коли зведення паркана навколо гетто вже наближалося до завершення, почали поширюватися чутки про нову акцію. Провісниками цих майбутніх акцій стали пізнавальні знаки з літерами W або R.
Значне німецьке підприємство "Шварц і компанія", де працювали винятково євреї і яке випускало уніформи і спідню білизну для вермахту, крім звичайних перепусток, забезпечило своїх робітників пізнавальними нашивками з літерою R. Це був шматок білої тканини, на якому була вишита чорними нитками велика літера R і стояла печатка СС.
Цей знак, який його власник повинен був пришити зліва на груди, означав: "Не торкай мене. Я працюю на німецьку "Riestungs-Kommando"!"
Подібні нашивки, але з вишитою літерою W, були видані євреям, що працювали в інших компаніях вермахту.
З цього моменту тільки у власників нашивок із літерою R або W залишалася надія пережити наступну акцію. Інші євреї, що носили звичайні пізнавальні знаки, були приречені.
Оскільки нашивки з літерами R і W з'явилися усього за два дні до початку акції, для всіх вони були сюрпризом. Ніхто не поставився до них достатньо серйозно. Не всі підприємства, де використовувалася праця євреїв, одержали в гестапо ці нові нашивки. Більшість підприємств, що працювали на вермахт, дізналися про них тільки тоді, коли акція була в повному розпалі. Гестапівці, звичайно, саме на це і розраховували.
Вони вривалися в гетто і, зображуючи повне незнання, повторювали те саме: "Тільки євреїв, що працюють на нашу армію, можна терпіти. Всі, хто не працює - антигромадські елементи і їх необхідно виселити звідси".
Зведення паркана навколо гетто було майже завершене. Декілька проходів, що залишилися вільними, охороняли українські поліцаї. Крім того, збройна охорона постійно патрулювала уздовж всього паркана. З гетто можна було вийти тільки через головні ворота на вулиці Зрудляній* (нині вул.Джерельна), які знаходилися перед зрудлянським мостом, добре відомим усім євреям з часів проведення "акції під мостом". Тут, під мостом, очікуючи здобич, стояли машини з гестапівцями.
Біля воріт розташували старший офіцер і його підлеглі, що керували проведенням акції. Велика площа перед воротами була до краю забита єврейськими робітниками, більшість із яких хоча й мала посвідчення, що дозволяли прохід через ворота на роботу та назад, але не мала відповідних нашивок з літерою W.
Гестапівці, що з раннього ранку вже взялися до діла в гетто, підштовхували кожного єврея до воріт, тому що знали, що без такої нашивки йому все одно не дозволять вийти назовні. Обдурюючи людей, які не мали жодних підозр, вони заманювали їх у пастку і посилали на смерть.
Ця "листопадова акція" ледь не змела і мене. Одного похмурого дощового ранку я почув на сходах підозрілі звуки. Я підійшов до вікна й одного погляду мені виявилося достатньо, щоб зрозуміти, що насувається нещастя. Моє навчене око дозволило мені миттєво визначити типову для акції картину. Я відразу попередив сусідів.
Помешкання було набите людьми, як банка сардинами. У гетто катастрофічно не вистачало житла. Люди тулилися на горищах і в пивницях. Нічого й казати, що за таких умов мало кому щастило сховатися. Уже під час "серпневої акції" схованку пощастило знайти далеко не кожному. Тепер же, у листопаді, коли кількість мешканців кожного будинку збільшилася, місць, де можна було сховатися, стало ще менше.
Оскільки наша ванна кімната була занадто малою, щоб вмістити всіх бажаючих, ми вирішили, що вона буде сховищем лише для жінок, дітей і тих, у кого немає ніякої робочої картки. Інші повинні були залишатися в кімнатах, очікуючи, коли прийде за ними ангел смерті. Сталося так, що тільки двоє з нас стали власниками нашивок з літерами W і R, в інших були звичайні робочі картки.
О п'ятій ранку ми почули знайомі важкі кроки гестапівців. Двері ми залишали відкритими, щоб "гості" не могли нас запідозрити в бажанні сховатися. Моє серце скажено забилося від страху, в ногах я відчув слабкість - добре знайомий кожному єврею стан передчуття акції, який відчувається кожною клітинкою тіла.
Ми мовчки чекали. О, Боже, я доручаю тобі свою душу. Роби з нами, що хочеш.
Двері відчинилися. Три німці з м'ясистими обличчями, озброєні до зубів, увійшли до квартири. Слідом за ними йшли декілька блідих єврейських поліцаїв. Перевіривши наші документи, вони забрали усіх, крім власників нашивок з літерами W і R, і вивели на темне подвір'я, де вже стояло багато євреїв під охороною німців та єврейських поліцаїв. Наша схованка у ванній кімнаті залишилася нерозкритою.
Виходячи з кімнати, я став свідком вражаючої сцени. У нашій кухні лежала молода жінка, хвора на тиф. Разом з нею була маленька дитина. Її чоловік, забраний до Янівського табору, лишив їх самих. Жінка була непритомною, а дитина тихенько гралася з її волоссям. Таку "ідилічну" картину можна було спостерігати практично в кожній квартирі гетто. Ніхто не був застрахований від тифу й в умовах скупченості гетто ця хвороба не була чимось незвичайним. Я був упевнений, що зараз розіграється одна з безлічі безіменних трагедій і що німці, як звичайно, розстріляють матір і дитину на місці.
Але на мій подив, цього не трапилося. Один із німців, літня людина з величезним черевом любителя пива, зупинився у дверях кухні. Він зі смутком подивився на картину, що постала перед його очима, і щось схоже на жалість промайнуло в його погляді. Не дозволивши своїм супутникам увійти до кухні, він закрив двері і вивів нас на подвір'я.
Не вперше мені випало спостерігати подібне поводження окремих німців. Це означало, що нацизм не зміг отруїти всю націю до останньої людини. Не всі були вражені цією страшною хворобою. Ті, хто були старше, виявилися більш чутливими: на той час, коли Гітлер почав запроваджувати свої небезпечні теорії, вони вже були дорослими людьми, зі своїми власними думками і переконаннями. Але, на жаль, майже всі німці, приставлені до гетто, були тваринами в людській особі, простими й невигадливими.
Тим часом подвір'я було до краю набите євреями. Минуло кілька секунд перед тим, як мої очі почали звикати до темряви. Я виявився оточений людьми, на їхніх похнюплених обличчях не було жодних емоцій, крім тієї ж покори. Ні пари з вуст. Над юрбою витало похмуре мовчання, здавалося, що чутно, як б'ється серце того, хто стояв поруч.
Я пробрався до будинку, притулився до стіни і віддався своїм думкам. Що думає людина, зустрівшись віч-на-віч із жахливою, таємничою смертю в Белжеці або, якщо йому повезе, опинившись у Янівському таборі? Це кінець? Тут усе закінчується?
Повинен зауважити, що мені було важко змусити себе вимовити "Будь благословенний, Справедливий Суддя" у стосовно самого себе. Щось у мені противилося і відмовлялося прийняти цей останній вирок.
Перед моїми очима миготіли клаптики спогадів: моє рідне містечко, картини дитинства, мої батьки, вбиті брати, мої учні, громадська робота у Львові, моя дружина і моя маленька дівчинка. Як будуть жити дружина і дочка, залишившись самотніми в цьому чужому, жорстокому і ворожому світі? Хто їм допоможе? Кому вони зможуть вилити свої гіркі скарги? Хто поставить мою доню на ноги? Хто поведе її звивистими шляхами життя?
Я завжди мріяв про ті щасливі дні, коли це крихітне створіння, моя донечка, стане дорослою жінкою, людиною, що зможе внести власний внесок у життя товариства, і я буду сперечатися з нею, приходити до порозуміння, обмінюватися думками. А тепер? У цей момент чиясь рука змусила мене пробудитися від моїх похмурих міркувань.
"Доктор, - почув я, - я вже давно за вами спостерігаю. Йдіть-но сюди, станьте біля дверей, що ведуть на сходи. Коли німець відвернеться, я відчиню двері і ви зможете прослизнути всередину. Тільки зніміть черевики, щоб ваші кроки по сходах не почули." Той, хто говорив, виявився моїм колишнім учнем на прізвище Рубін. Він навчався у моєму класі, коли я викладав у 4-ій гімназії. Талановитий скрипаль, він просто з консерваторії потрапив до лав єврейської поліції.
Не пам'ятаю, як це відбулося, але вже за кілька хвилин, крадькома, немов злодій, із черевиками в руках, піднімався сходами. Я постукав у двері своєї квартири і мені відчинив щасливий власник нашивки з літерою W. У кухні на підлозі все ще лежала жінка, як і раніше - непритомна. Вона втрачала останні сили, а дитя в щасливому невіданні продовжувало гратися її рясним волоссям. Я зустрівся поглядом з його блакитними, чистими, усміхненими оченятами. Ці променисті і повні життя очі світилися радістю, всупереч смерті, яка непомітно підкрадалася до кожного з нас.
О, тільки б вижити, вижити всупереч усьому! Вижити за будь-яку ціну!
Усі мої почуття, все моє єство пронизало єдине бажання - вижити! Незважаючи на Гітлера, всупереч бажанню всіх тих, хто нас ненавидить, - жити! Ніколи раніше мене не опановувала така воля до життя. Ніколи раніше мені не доводилося думати про це. Життя було чимось само собою зрозумілим - як цвітіння квітів, як визрівання зерна. Я знав, що настане день, коли квіти зів'януть, коли прийде жнець із серпом у руці і скосить дозрілу пшеницю. Таким Бог створив світ.
Але щоб хтось, як дикий кабан, увірвався на пшеничне поле, щоб хтось вирвав із корінням усі квіти і викинув їх на смітник, не даючи нікому насолодитися їхніми пахощами, їхніми барвами, - цього я прийняти не міг.
Виходило, що разом із посиленням переслідувань посилювався і зв'язок з життям. Життя усвідомлювалося як святість. Після "листопадової акції" життєвий інстинкт у Львівському гетто зміцнів, і воля до життя стала твердою, як камінь. Усі від мала до велика були охоплені одною думкою: "Вижити! О, як я хочу жити! " Будь-яка розмова між друзями закінчувалася цими словами. Для наших ворогів цей стан, звичайно, слугував ще одним доказом їхньої теорії щодо нашої нібито схильності до матеріальних цінностей. Проте наша воля до життя мала набагато природніші основи - необхідність вирватися з тієї дійсності, у якій ми жили. Так олень, за яким женеться зграя голодних вовків, не залишаючи йому надії на порятунок, поки його несуть ноги, поки кров біжить його жилами, поки очі не закриє поволока смерті, прагне життя, лише життя".
"Листопадова акція", впродовж п'яти днів, змела в основному єврейських робітників, що розраховували на свої посвідчення і проштамповані "Melde-karte" і тому не намагалися сховатися. Але було багато жертв і серед тих, хто ховався. Невеличка частина захоплених потрапила до Янівського табору. Більшість була відправлена прямо до Белжеця.
Щоб зменшити кількість "стрибунів", гестапівці реалізували нову диявольську ідею: у нещасних, яких везли на смерть, забирали взуття і верхній одяг. Чоловікам залишали сорочку і штани, жінкам - легку сукню або нижню сорочку. Нічого й казати, що холодного, дощового листопадового дня, босоніж і в легкому одязі не легко було зважитися на стрибок з потяга, що несеться з великою швидкістю. Але тих, кому траплялася можливість це зробити, ніщо не могло зупинити, тим більше, що їм нічого було втрачати. З дня на день кількість "стрибунів" зростала. Особливо багато стрибало з набитих людьми потягів, що прямували з невеличких міст Східної Галичини до Белжеця. "Стрибуни" один за одним поверталися до Львова, селилися в гетто і поступово їхні імена входили до переліку жителів гетто, що вівся відділом статистики юденрату. Після листопада вже було неможливо встановити, скільки львівських євреїв залишилося в живих. Так само важко було визначити кількість євреїв, яких поглинула "листопадова акція". За приблизними оцінками, ця акція позбавила життя п'ятнадцять тисяч євреїв.
"Листопадова акція" принесла в життя Львівського гетто ще одну зміну: крім введення нашивок із літерою W, була здійснена "концентрація" працюючих євреїв разом із їхніми сім'ями в спеціально призначених для цього будинках. Це називалося "переведенням на казармене становище".
Нарукавних пов'язок із літерою А, "Melde-karte" і навіть нашивок із літерами W і R виявилося недостатньо, щоб установити всіх непрацюючих євреїв, які підлягали депортації до Белжеця. Після "листопадової акції" у гетто з'явилася безліч підроблених нашивок із W і R, що спантеличували гестапо і зривали його плани. Не так просто було перевірити документи кожного жителя гетто. Насамперед, важко було розрізняти дійсні й підроблені нашивки. Тому гестапо задумало вирішити цю проблему радикальним чином. Гетто було розділено на дві частини - A і В. Працюючі євреї разом із своїми сім'ями мусили жити в частині А, а безробітних передбачено було зібрати в частині В. Таким чином, гестапівцям при проведенні акції не доведеться переборювати великі відстані, щоб зібрати свої жертви - усі мешканці частини В будуть відправлені до Белжеця.
Німецьким компаніям, що використовували працю єврейських робітників, було наказано оселити усіх, хто в них працював, в одному місці. Одночасно було віддано особливе розпорядження житловому відділу відвести кожній компанії визначену кількість будинків відповідно до кількості працюючих у них євреїв. З цього моменту такі будинки стали називатися "казарма такої-то компанії", а тих євреїв, хто проживав у них, називали "євреї з казарми такої-то компанії". Були призначені так звані "головні євреї" (Ober-Juden), що здійснювали зв'язок між німецькими компаніями та Житловим відділом; вони також вважалися офіційними представниками єврейських робітників даної компанії.
Після "листопадової акції", крім уведення наказу про казарми, гестапо змінило також умови роботи й оплати єврейських робітників. Господар підприємства більше не повинен був сплачувати гроші єврею, що ставав "власністю" генерала СС Кацмана. Німецькі компанії повинні були щомісяця переправляти зарплатню єврейських робітників до сейфів СС. Нагородою за працю для кожного єврейського робітника стала щоденна тарілка рідкої юшки, яку треба було примушувати себе їсти, і 70 грам хліба. Раз на місяць йому випадали пачка замінника кави або щось подібне до цього.
Не порівняти наскільки інакшим було становище євреїв, навіть, у середньовіччя! Тоді німецький дворянин міг обкласти єврея, що мав статус servus camerae (кріпака володаря), непомірним митом і розглядати його як джерело прибутку. Але водночас за важких часів на єврея поширювався його захист, і він навіть міг врятувати його від погрому. А тепер?
Будь-який указ, будь-які зміни посилювали муки євреїв, вичавлювали з них останні соки. Від них лишилася порожня оболонка, яку, як непотрібний мотлох, палили у пекельному вогні Белжеця.
Скасування виплати заробітної плати означало ніщо інше, як моральний удар, ще одне приниження. Матеріальні втрати були не такими вже й значними. Єврейський робітник і без того не міг існувати на ту платню, що йому покладалася за його працю. Якщо йому нічого було продати, він і його сім'я були приречені на голодну смерть.
Але "переведення на казармене становище" дуже вдарило по мешканцях гетто. На першому етапі, всі, хто мешкав у будинках, віднесених до "казарм", як працюючі, так і непрацюючі, були переселені до частини гетто, призначеної для непрацюючих. Там робітники та їхні сім'ї повинні були чекати, поки житловий відділ і "Ober-Juden" розділять гетто на квартали, що належатимуть різним німецьким підприємствам. Тільки опісля робітникам дозволили в'їхати у відведені для них нові квартири. За час цих блукань з одного помешкання до іншого люди втрачали останнє, що в них лишалося. Деяких із них по три-чотири рази переселяли туди-сюди, поки не знаходили для них потрібну "казарму". Після "серпневої акції" нестача житла стала ще гострішою. Площа гетто ще раз зменшилася, тоді як кількість кандидатів на одержання житла збільшилася. Муніципалітет відключив електроенергію й газ, а в частині будинків була відключена навіть вода.
У такому стані Львівське гетто зустрічало зиму 1942-43 року.
|