ЯНІВСЬКИЙ ТАБІР 2. Будні Янівського табору     18 листопада 1942 року, під час першого переклику, на якому мені довелося бути присутнім, чергував есесівець Еплер. Його супроводжували "аскари", українські поліцаї та кілька цивільних - представники німецьких фірм, що прийшли вибрати собі робітників. Цього ранку було розстріляно лише двоє євреїв: перший - як покарання за втечу іншого в'язня, другий - у відповідь на скаргу німецьких господарів, що звинувачували його в недбальстві та відсутності професіоналізму. Він працював на фабриці по виготовленню зброї.     Другим пунктом програми переклику були "фізичні вправи" - справжнє знущання. Виходив один із молодших наглядачів і починав сипати командами: "Лягти! Підвестися! Лягти! Підвестися! Зняти шапки! Надіти шапки! " За першою командою всі в'язні падали ниць і відразу ж підхоплювалися. Ця вправа продовжувалася десять хвилин, після чого наступала черга вправи із шапками. Того, хто недостатньо швидко виконував вправу "лягти-підвестися", немилосердно били: "аскари" та українські поліцаї не втрачали часу дарма.     У моїй колоні, неподалік від мене, стояв єврей середнього віку, виснажений і кощавий, все його обличчя й тіло були вкрите струпами та гнійними ранами. Він не був достатньо сильним, щоб виконувати команду "лягти-підвестися" з необхідною швидкістю. Упавши на землю, він не міг підвестися, а коли йому це, нарешті, вдавалося, його ноги тремтіли. Коли "вправа" закінчилася, він підняв руки і закричав хрипким від ридань голосом: "Герр Еплер, герр Еплер, пожалійте мене, будь ласка, розстріляйте мене, я більше не можу цього винести, я не хочу жити". Еплер підійшов до нього разом зі своїм почтом. Він добре розумів, чого просив цей єврей. Кинувши на нього оцінюючий погляд, він поманив його мізинцем, наказав повернутися до нього обличчям і показати свої гнійні рани. Ще раз зиркнувши на нього, він оголосив: "Ти ще можеш заробляти свої два злотих на день". Німецькі фірми за кожний робочий день одного єврея сплачували табірній адміністрації по два злотих. Цей єврей мусив ще пожити і продовжити свої страждання. Чого варто було Еплеру виявити трохи милосердя і подарувати йому смерть? Через кілька днів мій колишній учень Зиммерман розповів мені про подібний випадок, що стався під час переклику з колишнім директором львівського притулку для сиріт Чермаком і його 20-річним сином. Вони потрапили до табору після серпневої акції і з того часу їх тримали разом. На початку жовтня 1942 року з табору втекла велика група в'язнів. Молодий Блюм, що у цей час був черговим есесівцем, вибрав, серед інших, сина Чермака, щоб мститись за втечу. Самому Чермаку було вже за п'ятдесят, але він був ще дуже міцною людиною. Він, намагаючись не допустити розстрілу власного сина, попросив есесівця розстріляти замість сина його. "Він ще такий молодий, - сказав він, - а моє життя вже нічого не варте". Блюм відмовився. Навпаки, він наказав Чермакові-старшому вийти вперед, щоб добре бачив, що відбувається. От вам ще одна квітка (німецькою та на їдиш "блюм" означає "квітка") у вінку націонал-соціалізму.     Усе це відбувалося при світлі прожекторів і продовжувалося до 6:30 ранку. Після цього кожна бригада одержувала завдання на день. Близько сьомої години в'язні вирушали на роботу. Нам, новоприбулим, поки не дозволяли йти. Ми повинні були залишитися на місці переклику і пройти реєстрацію. Кваліфікованих робітників, наприклад, шевців або механіків, особливо автомеханіків, відразу записували в бригаду DAW. Слабких і хворих включали в бригаду інвалідів. Інші, у тому числі і я, були приписані до бригади різноробів, що використовувалися на всіляких брудних роботах. Ті, хто був включений до бригади інвалідів, виглядали страхітливо: більше схожі на мерців, ніж на живих людей, вони йшли з опущеними головами, втративши всяку надію. Вираз їхніх облич свідчив, що вони добре знають, яка доля чекає на них у найближчому майбутньому.     У цей день ми залишалися в таборі. Нас поставили на прибирання бараків. Ми вишкрябували підлогу й стіни, знімали дошки з нар, чистили їх і провітрювали солом'яні матраци, що розсипалися, у буквальному розумінні, в наших руках. Усі вони прогнили і нестерпно смерділи. Дихати було неможливо. Ормланд зауважив, що він не пам'ятає, щоб коли-небудь прибирали в бараках. Закінчивши роботу, ми крадькома дісталися до умивальної, яку на ніч замикали. Ми, пропустивши свою вбогу вечерю, без сил попадали на нари. Але попри втому, я не міг заснути. При слабкому світлі, що просочувалося крізь вузьке віконце над моїм спальним місцем, я міг роздивитися своїх сусідів. Поруч зі мною спав Зиммерман, мій колишній студент, гарний хлопчик із дуже бідної сім'ї зі Знесіння, прекрасний учень, розумний і начитаний. Він заробляв на життя, даючи приватні уроки з математики й фізики, і йому вдавалося навіть допомагати своїм бідним батькам. Зараз, незважаючи на свій двадцять один рік, він нагадував погано зібраний скелет, людську розвалину. Після виснажливого дня він спав мертвим сном. Слабке світло освітлювало його обличчя. Я дивився на нього і на тих, хто лежав поруч із ним. Фахівець фізіогноміки міг би багато чого розповісти про ці обличчя. Мені важко було сказати, що залишило настільки глибокі сліди на них: 13-15 місяців життя в гетто або останні чотири місяці табірного життя, що почалося з "серпневої акції". Я думаю, обидва ці періоди були достатніми, щоб спотворити ніжні, добрі обличчя таких юнаків, перетворивши їх на жахливих потвор. Зморшкувате сіро-жовте обличчя, сині і коричневі плями під очима, охляле, кощаве тіло молодої людини нічим не нагадувало того юного, веселого й енергійного Зиммермана, якого я знав раніше.     Зліва від мене спав Хаїм Розенфельд, сімнадцятирічний хлопчик, син ребе Хирша Розенфельда, члена релігійного суду району Знесіння. Його батьків, двох сестер і молодшого брата відправили до Белжеця, а його самого лишили в таборі. Куди поділися його жвавість і безупинні веселощі? Поруч із ним я побачив ще одного зі своїх колишніх студентів, того, що знайшов мені місце в бараку № 5. Тут же спав Рисек Вейншток, син одного з редакторів "Хвилі", єврейської газети, що видавалася у Львові. Поблизу спали Ханалес, Зейф і багато інших 17, 18, 20-річних юнаків. О Творець, що чекає на всіх цих дітей зі зморшкуватими старечими обличчями? Весь барак занурився у глибокий, але неспокійний сон. То тут, то там чулося дивне хропіння, скоріше схоже на плач, або стримувані стогони: ув'язненим снилися події минулого дня.     Ранком повторився переклик з його заведеним порядком. Наша бригада різноробів вишикувалася біля воріт, чекаючи виходу на роботу. Поруч грав оркестр у складі відомих львівських музикантів: Якова Монда, Лео Штрикса, Лео Шаффа, Йозефа Ормана, Едварда Штейнберга. Те, що вони грали під час мого першого виходу на роботу, було якимось суцільним кошмаром. Мелодія викликала почуття приниженості й пригніченості. Звуки радянського маршу грубо й цинічно нагадували євреям: ви більше ніколи не зможете насолоджуватися справжньою музикою в концертному залі; можливо, ви востаннє в житті чуєте, як грають єврейські музиканти.     Есесівець Енгельгарт забрав нас на роботу в будинки на вулиці Кадетській* (нині вул.Коновальця), де колись було кадетське училище і жили польські офіцери. Ми повинні були очистити будинок, побілити кімнати, розставити меблі й упорядкувати зарослий бур'янами сад. Нас супроводжували охоронці: двоє єврейських поліцаїв і двоє "аскарів". Меблі належало привезти з житлового відділу юденрату. Енгельгарт, як керуючий цими будинками, відповідав за перетворення їх на житло. Він призначив мене до групи робітників, що повинні були привезти в них меблі з житлового відділу. Нас було четверо: старий Мер, що, незважаючи на свої 66 років, зберіг міцне тіло, постійний молільник і член ради моєї синагоги Шейнахе; молодий Гальперін, що любив розповідати про свого батька, хасидського ребе, який живе в Америці; 40-річний, але фізично слабкий викладач вузу Шапіро і я, якому було 39 років.     Втягувати важкі меблі до шестиповерхових будинків на Кадетській вулиці - нелегка робота. Головне навантаження лягло на мене і Гальперина. Час від часу з-поза спини з'являвся Енгельгарт із батогом у руці; якщо він ловив нас на тому, що ми відпочиваємо між поверхами, бив по голові. Крім того, він затримував нас до пізнього вечора, так, що ми зазвичай пропускали вечерю і змушені були лягати спати з порожнім шлунком. Мер і Шапіро звалилися після першого тижня. Я бачив, як вони згоріли, як свічки.     У четвер, 2 грудня, вчинили безжалісний добір. Поліцаї виводили з колони кожного, хто виглядав слабким або хворим, і наказували їм пройти горезвісний іспит, пробігши по гострих каменях, так званих "котячих головах". Мер і Шапіро не витримали іспиту і більше я їх не бачив. Біля воріт до нашої бригади долучили ще двох молодих в'язнів із новоприбулих. Незважаючи на важку роботу, біль за двома загиблими дорогими мені людьми не давав мені заснути. Зі своєї торби для хліба я вийняв календар на 50 років, подарунок, отриманий від старого Мера в перші дні мого перебування в таборі. Я перегорнув його, це був наче кадіш по старому другу. Кому я зможу повідомити дату його смерті? Хто прочитає по ньому кадіш? По ньому і по тисячах інших жертв? Цілком ймовірно, що сьогодні, 2 грудня 1942 року, Мера і Шапіро розстріляли.     І раптом я пригадав: Боже, сьогодні день, коли запалюють першу свічу на Хануку! П'ятниця, 25 число місяця кислева!. Перша ханукальна свіча, а я забув про це. Мої думки поринули в минуле. Я почав порівнювати нашу трагедію з часами Хасмонейського періоду. Тоді ми були переможцями. Але навіть зараз знаходяться євреї, що втікають з гетто і, ховаючись у польських лісах, починають із зброєю в руках боротися проти архівбивць, яких не знала історія людства. Ці думки темної, похмурої ночі 25 кислева, у Львівському таборі смерті, були для мене слабким, але чітким променем надії. Я розбудив свого сусіду і ми, як одержимі, почали шукати свічу. Незабаром мені вдалося знайти два недогарки і сірники.     "Євреї! - закричав я, як божевільний. - Євреї! Сьогодні день першої ханукальної свічі! Євреї! Слухайте благословення першої свічі Хануки!" Барак загудів, як наелектризований. Людські тіні піднімалися зі своїх нар і пробиралися до моєї полиці на нарах, до мого недогарка свічі. Було чутно голоси: "Чого він хоче? Хто він такий? Хто наважився вимовити благословення над ханукальною свічею? "Аскари" нас негайно розстріляють!"     "Нехай він вимовить благословення, нехай", - говорили інші. Мій голос подужчав і став чутним у всьому бараку. Я вимовив благословення гучним упевненим голосом. В'язні замовкли, мій голос був чутний у кожному кутку. "Ми запалюємо ці свічі на пам'ять про чудеса..." - Я говорив про чудо Хануки, про блискучий період нашої історії, коли, слабкі та вразливі, ми повстали проти греків, що значно переважали нас силою, і ще удостоїлися честі стати свідками чуда Хануки, "тому що Ти віддав могутніх воїнів до рук слабких, і багатьох до рук небагатьох". Я говорив із впевненістю і надією. Мої слова були подібні краплям дощу, що падає на сухий, випалений грунт. Весь барак № 5 перетворився на вуха, як зачарований син короля, він скинув своє брудне, вошиве вбрання та піднісся духом. Хтось почав співати: "Могутня Скеля мого порятунку..." (Ханукальний гімн). Його підтримали в різних кінцях барака.     Раптом у барак увірвався Ормланд з групою єврейських поліцаїв. "Ви з глузду з'їхали! Вам захотілося співати?" Вони наносили удари ліворуч і праворуч. Заплигуючи на нари, били в'язнів і скидали їх на підлогу.     Поступово барак повернувся до звичайного стану. Ормланд зі своєю бандою перемогли. Правду кажучи, співи погрожували нам багатьма нещастями.     Наближалося Різдво. Ми сподівалися на невеличкий відпочинок 24 грудня, але все, що ми одержали, це був вихід на роботу о дев'ятій годині замість сьомої та скасування переклику. Нашу групу з Кадетської приєднали до великої бригади прибиральників, що працювала в центрі міста. Ми йшли вулицею Янівською вбік Казимирівської і вже наближалися до великого польського костьолу Святої Ганни. Було близько 10 ранку і з костьолу, де саме закінчилася меса на честь народження Ісуса, йшли юрби віруючих. Усі вони, здавалося, були у доброму гуморі, їхні обличчя світилися радістю. Вони без сумніву повинні були чути натхненну проповідь священика, що, напевно, докладно зупинявся на тому, що з народженням "цієї людини" збулася блага звістка, що була звісткою пророків про світ і справедливість, про любов до ближнього, і що з тієї пори світом стали правити найпіднесеніші ідеали. Ці ідеї відбито в польських народних піснях, що славлять Різдво, так званих колядках. В одній із цих пісень, мабуть, найпрекраснішій з усіх, розповідається про блаженство на небі і про мир, що з того часу опустився на землю. У ній є приспів: "Chwala na wysokosci a na ziemi spokoj" (Хвала на небі і мир запанував на землі). Але, схоже, що віруючі бачили в цих словах зовсім інший зміст. Побачивши нас, в'язнів табору, вони дружно заспівали: "Chwala na wysokosci, polamali Zydom kosci, a na ziemi spokoj" (Хвала на небі, поламали жидам кістки, і мир запанував на землі). Вони співали ці слова на мотив колядок і було цілком ясно, що ця пісня добре відома на польських вулицях. Мені хочеться вірити, що в юрбі, що привітала нас цими огидними словами, були чесні люди, яких засмучувало подібне виявлення ненависті. Я, як і раніше, вірю в людей, створених за подобою Божою. Серед них мусили бути й ті, хто, ризикуючи власним життям, ховав євреїв. Але, на жаль, їх була незначна меншість. Здебільшого люди байдуже проходили повз нашу трагедію, ніяк не реагуючи. Теорія двотисячолітньої давнини про те, що євреї "вбили Бога", принесла свої плоди в ці грізні часи.     У середині грудня мені довелося пережити дуже важкий день, коли я зазнав великого болю й суму. Ранком, коли ми вирушали на роботу, біля воріт табору нас очікували три великих підводи, що відвезли на старий цвинтар на вулиці Шпитальній. На цвинтарі нас зустріли два есесівці. Вони наказали нам зносити пам'ятники і вантажити їх на підводи. Озброївшись сокирами і лопатами, ми розпочали цю моторошну блюзнірську роботу. Це був найстаріший єврейський цвинтар у Львові, а може й у всій Східній Галичині. Він був заснований в ХІІІ сторіччі і закритий в 1855 році. Цвинтар був мовчазним свідком активного життя львівських євреїв. Тут були поховані рабини, керівники єшибот, великі знавці Тори, впливові євреї, а також вчені-сефардисти, що оселилися у Львові після вигнання з Іспанії в 1492 році і що заснували мабуть перший у Галичині інститут з вивчення Тори. Взимку 1941 року релігійний відділ юденрату прийняв рішення сфотографувати і переписати написи на пам'ятниках цього цвинтаря, щоб зберегти їх для майбутніх істориків. Я знав групу молодих людей, що взяли на себе цю святу місію, але фотографії та документи, очевидно, зникли разом з тими, хто їх збирав. А тепер я своїми власними руками повинний зносити ці святі камені. Мені здавалося, що я вириваю серце, що   б'ється , ще живому, але вже агонізуючому тілі львівського єврейства. Коли всі три підводи були заповнені, ми пішки повернулися на вулицю Кадетську. Ми ж їх розвантажили і використали ці камені для брукування доріжок до кожного будинку колишньої офіцерської школи. Цілий тиждень ми були зайняті тим, що руйнували пам'ятники і мостили ними доріжки. Потім на цю роботу була призначена інша команда.     1 січня 1943 року ми не працювали і весь день залишалися в таборі. Це був єдиний день відпочинку, який я пам'ятаю, за весь час перебування в таборі. Більшість мешканців бараків скористалися з можливості перед тим, як одержати кулю в чоло, добре виспатися і цілий день проспали. Інші співали народні пісні. Але усіх привів у захоплення кантор одного з містечок Східної Галичини, що прекрасним тенором проспівав цілу главу сліхот. Його інтерпретація молитви "Ми винні більше за всіх, наше покоління зганьблене більше за всіх" справила на нас дуже глибоке враження. Я пояснив своїм товаришам всю актуальність цих слів. "За що ми несемо покарання? Хіба ми гірше інших народів, інших поколінь?" Мої слухачі запротестували. "Чому? Як це можливо? Де ж справедливість Творця? " Я намагався роз'яснити глибокий зміст поняття "завуальоване обличчя": У певні періоди нашої історії Провидіння закриває вуаллю своє обличчя і його промені, що дають життя, здоров'я, радість і надію, відскакують від неї, як від залізної стіни, і не доходять до нас. Їхні вуха були глухими до моїх пояснень і слів розради, що я намагався вимовляти, вони не вірили їм. Але хіба вони могли реагувати інакше? Переді мною були ті, хто втратив усяку надію, хто пройшов через найгіркіші іспити, люди у відчаю. Вони втратили все: батька і мати, дружину й дітей. Єдине, що в них залишилося, це було їхнє власне життя, яке в них повинні були забрати, якщо не сьогодні, то завтра. Чим можна було втішити їх? Краще нічого не бажати, ніж повернутися до смутної мелодії "Ми винні більше за всіх". Мене вразило, що Мойсей, наш учитель, опинився в подібному становищі, коли в єгипетському таборі примусової праці він намагався втішати свій народ, обіцяючи йому світле майбутнє, що його чекає. Як ми знаємо з книги ("Вихід" - 6:9): "Та вони не слухали Моше через легкодухість та тяжку роботу". Якщо сам Мойсей не міг знайти слів, щоб вселити надію в серцях мешканців єгипетського табору примусової праці, то хто я такий, щоб знайти їх?     Після закінчення робіт на Кадетській наша група була розформована, а її члени розподілені між іншими командами. Мене перевели до санітарної бригади, що вважалося порівняно гарним призначенням. У бригаді було кілька сотень робітників і окрема людина там не надто виділялася. Але найголовнішим було те, що нас використовували на прибиранні сміття в різних частинах міста, що давало можливість підтримувати контакт із зовнішнім світом. Незважаючи на те, що нас добре охороняли, нам час від часу щастило одержувати деяку інформацію від поляків і українців. Новини з фронтів піднімали наш дух, даючи якусь надію.     5 січня 1943 року ми, як звичайно, вирушили на роботу. У центрі міста бригада розділилася на окремі групи, що були направлені в різні частини міста. Групу, в якій знаходився я, послали прибирати сміття на подвір'ях. До мене підійшов поляк і запитав, чи знаю я, що відбувається в гетто. Виявилося, що саме в цей час проводилася чергова страшна акція. Повернувшись ввечері до табору, ми побачили картину, що викликала жах: там тинялися юрби мешканців гетто, очікуючи своєї долі. Поліцаї ударами чобіт заганяли людей на великі підводи, щоб везли їх на станцію Клепарів. Відтіля товарні потяги з обплетеними колючим дротом вагонами вирушали до Белжеця. У таборі лишили небагатьох - тільки молодих. Акція лютувала три дні, з 5 до 7 січня 1943 року. Ця "січнева акція" поглинула близько п'ятнадцяти тисяч євреїв. Відразу ж після цього територія гетто була знову скорочена, юденрат розпущений, а весь його персонал відправлений до табору або розстріляний. Слідом за цим розстріляли останнього голову юденрату, д-ра Еберсона, а також членів ради юденрату, Хиггера, д-ра Кимельмана і д-ра Бубера. Ще двом членам ради, д-ру Шретзеру і д-ру Лейбу Ландау, пощастило втекти і сховатися в "арійській" частині міста. Але незабаром хтось на них доніс, їх схопили, кинули до єврейської в'язниці на вул. Заменгоф, а потім розстріляли.     Гетто, що залишилося, німці перетворили на єврейський табір - Juden-Lager, або скорочено "Юлаг". Німецький комендант табору, Гржимек, разом зі своїми підручними, Мансфелдом, Силером і Нейнишем, впровадили в таборі сувору військову дисципліну. Гржимек був примітивною кровожерливою тварюкою. Щодня, під виглядом очищення Юлага, він розстрілював десятки євреїв. На посаду Ober-Jude Юлага Гржимек призначив Фейла, але ця людина ніяк не вплинула на умови життя в таборі.     Тим часом я почав погано себе почувати. Я продовжував виходити на роботу, сподіваючись, що біль мине. Тим часом піднялася температура і мені стало важко триматися на ногах. Ще раніше я встиг завести дружбу з одним із лікарів нашого барака, д-ром Шором із міста Ряшева. Увечері він оглянув мене, зміряв температуру і дійшов висновку, що я заразився тифом. У мене було два виходи: повідомити про свою хворобу табірному начальству і бути госпіталізованим або не звертати на неї уваги і продовжувати ходити на роботу. Потрапити до табірної лікарні означало вірну смерть.     Лікарня була в бараках, що були визнані непридатними для життя в'язнів. Там не було жодних санітарних умов і, очевидно, ніяких ліків або медичних інструментів. Стояла зима, а бараки не опалювали. Директор лікарні, д-р Максиміліан Курцрок, був чуйною людиною, але він теж був ув'язненим: крім слів розради, він нічим не міг допомогти своїм пацієнтам. Управляли лікарнею есесівці Бромбауер і Борман. Вони час від часу з'являлися в лікарняних бараках, витягали найслабших, або непритомних і розстрілювали. Мало кому вдавалося вийти звідти живим.     Не дивно, що за таких умов хворі намагалися уникнути госпіталізації, докладаючи всіх зусиль до того, щоб якось утриматися й продовжувати ходити на роботу. Ув'язнені турботливо піклувалися про своїх захворілих товаришів. Найнебезпечніший момент наставав після переклику, коли ми проходили пропускний пункт у головних воротах. Варто було черговому есесівцю виявити хворого в'язня, як він одразу видаляв його з колони і ставив між двома рядами колючого дроту, який захищав табір, що означало смертний вирок. Товариші хворого в'язня, весь натовп людей, що йшли на роботу, намагалися створити живий екран, щоб заступити його від очей есесівця на пропускному пункті. Я вирішив не переривати роботи, і всі члени моєї групи допомагали мені в цьому, особливо два моїх ангели-хоронителі, д-р Шор із Ряшева і мій друг Гросс. Останній був спортсменом, професійним боксером, якого добре знали у Львові. У середині січня 1943 року наша група працювала на станції Клепарів. Ми вивантажували вугілля з вагонів і перевантажували його на великі платформи. Під час першої ж спроби приступити до роботи лопата випала з моїх рук. Не один раз я був битий, але я не здавався і витримав навіть тоді, коли моя температура піднялася до 40 градусів. Тільки вечорами, діставшись до своїх нар, я дозволяв собі почувати себе хворим. Я дотепер не розумію, як мені вдалося вижити.     Я можу пояснити це тільки тим, що мене берегло Провидіння. У найважчі моменти на станції Клепарів, серед вагонів із вугіллям, я заціплював зуби і бурмотів: "Навіть якщо вістря меча..." і т.д. За допомогою різних хитрощів д-ру Шору щастило роздобути для мене кофеїн, а іноді й які-небудь інші ліки. На пропускному пункті він і боксер Гросс брали мене за руки і проводили через ворота. Так я пережив найважчий період свого табірного життя, дні своєї хвороби. Якось я з цим упорався. Жертв тифу в таборі налічувалось сотнями. Вони переживали невимовні муки, часом втрачали розум, але багатьом вдавалося вижити.     На початку лютого мене перевели до бригади VIB (Vereinigte Indistrie Betriebe - Об'єднання промислових підприємств). Це було найлегше призначення: деякі члени бригади навіть залишалися на фабриці на нічну зміну.     Підприємство VIB працювало на вермахт. Наша фабрика була на Замарстинівській вулиці і виробляла столове приладдя для фронту. Кваліфіковані робітники робили алюмінієві виливки для столових і чайних ложок, виделок і ножів, а ми їх полірували, спочатку на верстаті, а потім вручну. Нашим доглядачем був польський фольксдойче на прізвище Штентзель. Завжди незадоволений і роздратований, він ходив між столами і вимагав, щоб ми працювали швидше. Але в цілому я був дуже радий своєму переведенню до бригади VIB, тому що це давало мені можливість підтримувати зв'язок з євреями Юлага.     Час від часу робітникам VIB видавали спеціальні перепустки і посилали на склад сировини, що знаходився на одній з бічних вуличок у районі Замарстинівської. Ця перепустка забезпечувала мені на якийсь час певну свободу пересування і я міг заходити до будинків Юлага. Ober-Jude Хаїм Фейл розповів мені, що в Юлазі живе близько п'ятнадцяти тисяч євреїв: близько дванадцяти тисяч кваліфікованих робітників, що працюють на німецьких фірмах, і три тисячі старих, жінок і дітей. Робітників Гржимек вважав законними мешканцями Юлага. Інші жили тут нелегально і їхнім життям постійно загрожувала небезпека. Гржимек і його підлеглі постійно полювали за цими людьми, і їхнє число з кожним днем зменшувалося. І, проте, щодня в Юлаг прибували нові євреї, яким вдалося втекти від акції, що проводилася десь на околицях Львова або в маленькому містечку Східної Галичини. Серед новоприбулих були також "стрибуни" з потягів, що направлялися до Белжеця. Вони проникали в гетто вночі, страшні, обдерті, схожі на привидів. Нелегальні мешканці гетто, що самі були об'єктом полювання, відкривали їм свої двері і серця.     Якось у середині лютого 1943 року, повертаючись з роботи, ми зустріли на вулиці Янівській групу "стрибунів". Був мороз, а вони - майже голі. Завантажуючи їх на станції Клепарів у потяг, що прямував до Белжеця, німці забирали весь одяг, щоб перешкодити їм тікати. Але це не змогло зупинити нещасних і вони все одно вистрибували з поїзда. Ми одразу ж зняли свій верхній одяг, одягли їх і показали шлях до Юлага. На вулиці в цей час не було жодної душі. Християни, які мешкали у Львові, утримувалися виходити на вулицю ввечері.     Ober-Jude Фейл розповів мені, що єдина установа, яку визнає Гржимек, це похоронний відділ - Хевра Кадіша. Люди вмирали щодня, і щодня їх розстрілювали. Мертвих ховали на цвинтарі на вулиці Янівській. Цю роботу виконували працівники похоронного відділу, що знаходився у провулку Замарстинів. Від Фейла я дізнався, що серед них були декілька рабинів, і я поставив собі за мету їх знайти. Проходячи повз провулок Замарстинів, я зміг роздивитися його і незабаром виявив там невеличкий двоповерховий будинок Хевра Кадіша. Він був оточений високим парканом, уздовж якого стояли великі, довгі бараки. Цвинтарна контора містилася на першому поверсі, а на другому жили робітники із сім'ями. У бараках, прямо на землі, лежали тіла загиблих, накриті ряднами.     Трупи на цвинтар привозили щодня, іноді по декілька разів на день, особливо після проведення акції або коли смертність перевищувала звичайну. Убитих ховали в їхньому одязі, як передбачено законом. Тіла "звичайних" мертвих рідко піддавалися ритуальному очищенню - для цієї роботи не вистачало людей. У похоронному відділі працювали три рабини разом із своїми сім'ями: ребе Залтенрейх із Вадовице, ребе Абрахам Френкель (якщо я правильно пам'ятаю, зять ребе з Вадовице) і ребе Хиршхорн з Біло-Подільскої. На той час жодного львівського рабина вже не було в живих: усі були знищені акціями або померли від тифу. Мій друг, ребе Кальман Хамейдес, що був рабином у Катовіце, помер від тифу під час "листопадової акції".